Розділ 9. Побічний ефект

У середу вони вперше аналізували результати разом. Не домовлялися — просто Ярина, проходячи повз із черговою книгою, глянула на екран його ноутбука, зупинилась і сказала: «Ні-ні-ні. Ось тут ви щойно записали висновок раніше за дані».

І сіла поруч. І залишилася.

За годину екран АР-01 виглядав так, ніби над ним попрацювали двоє людей з принципово різними уявленнями про порядок: охайні таблиці Артема були поцятковані її коментарями, які вона диктувала, а він — після короткого внутрішнього опору — слухняно вносив у окрему колонку, яку довелося створити спеціально під неї і яку він, за браком кращого терміна, назвав «Зовнішня експертиза».

— «Зовнішня експертиза», — прочитала Ярина вголос. — Звучить, ніби мене найняли за гроші.

— Вам платять кавою. Це офіційно зафіксовано.

— Де?

Артем прокрутив документ до розділу «Витрати дослідження», де акуратним рядком значилося: «Консультаційні послуги — 1 (одна) кава за сесію».

Ярина дивилася на цей рядок секунди три.

Потім засміялася — вперше за весь час не коротким смішком, а по-справжньому, відкидаючись на спинку стільця, — і Артем виявив, що дивиться не на екран, а на неї, і що кутики його власних губ поводяться якось не за планом.

— Ви внесли мене у витрати, — видихнула вона нарешті. — Я стаття бюджету.

— Найефективніша, якщо рахувати співвідношення вартості й користі.

— Це найдивніший комплімент у моєму житті. Я його, мабуть, залишу.

З того вечора «стаття бюджету» прижилася сама собою. Ярина підписувала так свої коментарі в його таблицях. Артем, приносячи каву, ставив її на стіл зі словами «планові витрати». Жоден із них не домовлявся про це правило — воно просто виникло, як виникають стежки через газон: тому що так зручніше ходити.

Після аналізу вони вийшли з бібліотеки разом — теж уперше. Так само без домовленості: просто збиралися одночасно, і виявилося, що їм по дорозі перші три квартали.

Вечір був теплий. Ярина розповідала про майстерню — не в контексті його дослідження, просто розповідала: про викладачку, яка розрізняє клей за запахом із заплющеними очима; про студента, який минулого року намагався «покращити» гравюру вісімнадцятого століття гелевою ручкою; про те, що старі книги пахнуть ваніллю через розпад лігніну, і що цей запах — насправді запах повільного вмирання паперу, але все одно всі його люблять.

— Тобто улюблений запах усіх книголюбів — це запах розкладання, — уточнив Артем.

— Так. Романтично, правда?

— Це найчесніша метафора з усіх, які я чув цього місяця.

Вона глянула на нього скоса, ніби перевіряючи, чи він щойно пожартував свідомо, чи це сталося саме собою. Артем і сам не був певен.

— А в тебе... — Ярина зупинилася, виправилась: — А у вас є щось таке? Що всі люблять, а насправді воно жахливе?

Артем подумав чесно, як завжди.

— Легасі-код.

— Що?

— Старий код, який ніхто не наважується переписати. Він працює, ніхто не знає чому, і всі бояться до нього торкатися. — Він переклав сумку на інше плече. — Програмісти про нього розповідають так, як ви про свій рукопис. З ніжністю й жахом одночасно.

— І що з ним роблять?

— Обростають навколо. Пишуть нове поруч, а старе не чіпають.

— Тобто ви теж реставратори, — сказала Ярина. — Просто в вас гірші умови зберігання.

Артем засміявся — коротко, майже здивовано, — і кілька кроків вони йшли мовчки.

— У мене питання, — сказав він потім. — Скільки з вашої групи справді залишається в реставрації?

— Двоє. Може, троє.

— З скількох?

— З чотирнадцяти.

— Чому так мало?

— Бо це погано оплачується, довго й нікому не видно. — Ярина сказала це без жодної гіркоти, як факт із підручника. — Ти чотири тижні сидиш над рукописом, а потім він лежить у сховищі, і його ніхто не відкриває ще двадцять років. Це не для всіх.

— А для вас?

Вона трохи подумала.

— Мені подобається, що книжка після мене буде довше, ніж я.

Артем на це нічого не сказав, бо не мав, що сказати, і йому вперше за вечір здалося, що мовчання — це нормальна відповідь.

Біля її повороту вони зупинилися. Пауза вийшла на пів секунди довшою, ніж вимагало звичайне прощання, — і Артем помітив це, і машинально почав шукати, до якої категорії віднести, і не встиг: Ярина вже махнула рукою й пішла, кинувши через плече звичне «до завтра, стаття витрат — це тепер ви».

Дорогою додому Артем усвідомив дві речі.

Перша: за весь вечір вони жодного разу не говорили про експеримент, і вечір від цього не став менш змістовним — що суперечило його робочому припущенню про розмови як обмін корисною інформацією.

Друга: він не пам'ятав, коли востаннє йшов додому так повільно.

Він поставив чайник, забув про нього й згадав уже вранці.

* * *