Розділ 5. Свідок

За наступні дні вони вже розмовляли щодня — не довго, здебільшого поки чекали своєї черги біля кавового автомата чи коли хтось із них забігав до читального залу на десять хвилин «лише взяти одну книгу». Артем усе ще не знав, як її звати, а вона, здається, свідомо цим бавилась.

Він помітив — не в перший день і не в другий, — що вона вже без питань бере його ручку, коли своя губиться десь у торбинці, і завжди — так само мовчки — відсуває його чашку подалі від краю столу, ближче до книг, які лежали в неї на реставрації. Артем жодного разу цього не прокоментував. Не тому, що не помітив закономірності. А тому, що ще не придумав, до якої категорії її віднести.

— У мене таке відчуття, що ви уникаєте власного імені як зайвої змінної, — зауважив він одного разу.

— Ярина, — відповіла вона нарешті, простягаючи руку так само пародійно-офіційно, як він, певно, підписував би документ. — Раз ви так наполягаєте на точних даних.

— Артем.

— Знаю. Бачила на вашому студентському, коли ви показували перепустку на вході.

Він на мить завагався, чи варто зазначити цей факт як приклад уважності до деталей, вирішив, що це прозвучить дивно навіть для нього, і промовчав.

У п'ятницю ввечері вона сіла навпроти нього так само, як сідала завжди останнім часом — трохи втомлена після довгого дня в майстерні, з чашкою чаю замість кави.

— Скажіть чесно, — почала вона без передмов. — Оці ваші одинадцять змінних. Ви справді вірите, що вони колись пояснять, чому люди закохуються?

— Не «вірю». Перевіряю.

— Це різні речі?

— Дуже різні. Віра не потребує доказів. Я саме зараз збираю докази.

Ярина склала руки на грудях — жест, який Артем уже давно класифікував як «вона готується сперечатися», і не помилився.

— А якщо це взагалі не піддається обчисленню? Якщо симпатія — це не система, а... — вона пошукала слово, — випадковість, помножена на моменти?

— Тоді випадковість теж має розподіл ймовірностей. Навіть хаос підкоряється закономірностям, просто складнішим.

— Тобто ви кажете, що навіть якщо це випадково, ви все одно зможете це порахувати?

— Я кажу, що «не можна порахувати» — це зазвичай означає «ще ніхто гарно не рахував».

Ярина похитала головою, але в її погляді Артем побачив не незгоду, а щось схоже на азарт — той самий, який охоплював його самого, коли він знаходив у чужому коді помилку, яку ніхто інший не помітив.

— Гаразд, — сказала вона. — Тоді доведіть.

— Що саме?

— Що ваша методика хоч чогось варта. Просто ідея на папері — це не доказ.

Артем на мить замовк, обмірковуючи це так само серйозно, як обмірковував би технічне завдання. І тут — сам не до кінця розуміючи, звідки взялася ця впевненість, — він почув, як промовляє вголос те, про що ще годину тому навіть не думав:

— Я можу написати повноцінну романтичну комедію для конкурсу. З живими персонажами, з реальною історією кохання. І при цьому жодного разу не закохатися сам. Якщо методика працює — цього достатньо, щоб зрозуміти механізм. Почуття для цього не обов'язкові.

Ярина завмерла з чашкою на півдорозі до рота.

— Зачекайте. Ви серйозно щойно сказали, що можете написати книгу про кохання, жодного разу не закохавшись?

— Так.

— Це... — вона шукала слово, — це або найбезглуздіше, або найзухваліше, що я чула цього тижня.

— Може бути й те, й те одночасно.

Ярина дивилася на нього так, ніби щойно побачила щось, чого не помічала за всі попередні розмови.

— А якщо у вас вийде? — спитала вона нарешті, вже тихіше. — Якщо ви й справді відкриєте формулу?

— Що тоді?

— Тоді це буде найсумніша книга про кохання, яку хтось коли-небудь написав.

Артем не одразу знайшовся, що на це відповісти. Він очікував заперечення, скепсису, ще одного логічного контраргументу — але не цього.

Вона мовчки дивилася на нього кілька секунд довше, ніж того вимагала звичайна пауза в розмові. Артем витримав цей погляд, не зовсім розуміючи, чому раптом стало важливо не відвести очей першим.

— Добре, — сказала вона нарешті, повільно, ніби ще сама зважувала кожне слово. — Тоді я хочу це побачити.

— Побачити що?

— Як ви програєте.

Вона поставила чашку на стіл — акуратно, майже урочисто, як людина, що щойно ухвалила рішення, важливіше за саму фразу.

— Я буду свідком.

Артем відчув, як усередині щось зрушилося — не тривога і не радість, а щось третє, чому він поки не міг підібрати назву, і це саме по собі його трохи роздратувало. Він звик мати назву для всього.

— Свідком чого саме? — перепитав він, хоча насправді вже здогадувався, що щойно погодився на щось значно більше, ніж просто підтвердження гіпотези.

Ярина усміхнулась — вперше за весь вечір без жодного натяку на сумнів.

— Того, як ваша ідеальна методика зустрінеться з реальними людьми. Дивитимусь із перших рядів.

— А умови?

Ярина трохи подумала.

— Якщо виграєте — я визнаю це вголос і більше жодного разу не скажу вам, що ви робите щось не так.

— Це серйозна ставка.

— Я знаю. — Вона взяла чашку. — А якщо програєте, я читаю першою. Що б там у вас не вийшло.

— Нічого не вийде. У цьому й сенс.

— Тоді вам нема чого втрачати.

Вона підвелася, забрала чашку і, вже прямуючи до виходу, кинула через плече, не обертаючись:

— До понеділка, Артеме. У вас є вихідні, щоб знайти першого учасника.

Артем лишився сидіти за столом сам, дивлячись на порожнє місце навпроти, де ще секунду тому стояла її чашка чаю.

Він відкрив ноутбук і АР-01. Написав:

Експеримент №1 затверджено.

Подивився на рядок.

Потім, так само машинально, закреслив останнє слово, не одразу усвідомивши чому.

Він щойно уклав парі, умов якого до кінця не розумів, зі свідком, чиє ім'я дізнався лише годину тому.

Артем зберіг файл і ще хвилину сидів, не закриваючи кришки.

* * *