Розділ 1. Ідея

Будильник продзвенів о сьомій й одразу ж отримав ляпаса — жест настільки автоматичний, що Артем виконав його ще до того, як прокинувся.

— Ти знову цілу ніч щось друкував, — пролунало з сусіднього ліжка. Сусід по кімнаті, не розплющуючи очей, говорив у подушку, тому слова виходили приглушеними. — Стіни в нас картонні, якщо що.

— Не друкував. Думав.

— Ще гірше.

Артем сів на ліжку з тим відчуттям, яке зазвичай виникало в нього перед іспитом, до якого він був повністю готовий, — сумішшю ясності й легкого мандражу. Секунду він не міг зрозуміти, звідки воно. Потім згадав.

А, точно.

Телефон завібрував на тумбочці — повідомлення в груповому чаті потоку, щось про перенесену пару, яке Артем прогортав, навіть не дочитавши. Сусід по кімнаті вже знову спав, або принаймні дуже переконливо це вдавав.

Ноутбук відкрився зі знайомим звуком вентилятора, який працював трохи гучніше, ніж мав би — ще один пункт у нескінченному списку речей, які Артем збирався «колись полагодити».

Новий документ.

Курсор мигтів на порожній сторінці з тим особливим терпінням, яке буває тільки в текстових редакторів.

Артем задумався над назвою файлу. Це був окремий, майже ритуальний момент — він завжди довго обирав імена для своїх проєктів, бо погана назва файлу, на його переконання, — це вже перша методологічна помилка.

«Дослідження_кохання.docx» — ні, занадто сентиментально.

«Романтика_аналіз.docx» — занадто по-шкільному.

«Проєкт_Р.docx» — думав про це вчора, але «Р» нічого не означало, а Артем не любив символів без функції.

Врешті він написав:

АР-01

Коротко. Нейтрально. З простором для версій — якщо (коли) знадобиться АР-02, він уже буде готовий.

Артем на мить замилувався власною акуратністю, потім усвідомив, що щойно провів цілих чотири хвилини, обираючи назву файлу, який ще не містив жодного слова тексту, — і це, мабуть, теж було про нього щось важливе, хоча він і не мав наміру це аналізувати так рано вранці.

Він почав друкувати.

АР-01
Мета дослідження: побудова універсального алгоритму виникнення романтичної симпатії.

Речення вийшло сухим, як інструкція до пральної машини. Артема це цілком влаштовувало. Емоційність, вважав він, — це те, що можна додати пізніше, коли буде на що спиратися. Спочатку — структура.

Він відкинувся на стільці й задумався про правила.

Кожне серйозне дослідження мало правила. Не обмеження заради обмежень, а рамки, які захищають чистоту експерименту. Без правил будь-який результат можна підігнати під бажаний висновок — а це, на думку Артема, було найгіршим, що могло статися з людиною, яка називає себе дослідником.

Він накидав кілька варіантів у блокноті збоку:

Правило: не повторювати той самий підхід двічі поспіль.

Закреслив. Занадто технічне, це не правило — це метод.

Правило: записувати результат одразу після взаємодії, а не наступного дня.

Теж закреслив. Гігієна даних, а не принцип.

— Ти що робиш? — озвався сусід, який усе-таки прокинувся й тепер сидів на ліжку з виглядом людини, що шкодує про це рішення.

— Пишу правила.

— Для чого?

— Для дослідження.

— Якого дослідження?

Артем зважив кілька формулювань.

— Складно пояснити.

— У тебе завжди складно пояснити. — Сусід позіхнув. — Слухай, а яке в тебе перше правило?

— Ще не написав.

— Ну то напиши «не бути дурнем». Універсальне.

І пішов у душ.

Артем подивився йому вслід, потім у блокнот, потім знову у вслід — але двері вже зачинилися.

Він хвилину подивився у вікно — так само, як учора ввечері в бібліотеці — і раптом зрозумів, чого саме бракує всім попереднім варіантам. Вони описували, як діяти правильно. Жоден не описував, як не схибити самому.

А схибити, як Артем добре знав з досвіду написання курсових, найлегше не в методі, а в спокусі трохи прикрасити результат, коли він не такий, як хочеться.

Він набрав, не роздумуючи більше:

Правило №1. Не брехати.

Подивився на рядок. Перечитав.

Здалося йому мало не занадто просто для документа, який мав стати основою серйозного наукового підходу до людських почуттів. Правило звучало скоріше як щось із дитячого табору, ніж з методології.

Але він не став його прибирати.

Щось у ньому — те саме чуття, яке зазвичай підказувало, де в коді причаїлася зайва кома, — говорило, що це правило важливіше за всі інші, які він міг би придумати. Навіть якщо він поки не до кінця розумів чому.

Артем зберіг документ. Подивився на назву файлу ще раз — АР-01 — і відчув тепле задоволення людини, що щойно забила перший акуратний цвях у щось, чого до цього моменту не існувало.

Він не здогадувався, що єдине правило, яке він написав за ці десять хвилин майже машинально, стане єдиним рядком в усьому документі, який він так і не зможе виконати до кінця.

З ванної долинув шум води й голос сусіда, який співав щось значно вище за власний діапазон.

* * *

До бібліотеки він пішов одразу після другої пари — не по книжки, а тому, що вдома сусід прокинувся й увімкнув щось із басами, а думати під баси Артем не вмів.

У читальному залі було майже порожньо.

Він сів у кутку біля вікна — там, де розетка й найкраще світло, — розгорнув ноутбук і встиг надрукувати два рядки, перш ніж хтось поставив на край його столу стос книжок.

— Вибачте. — Дівчина в робочому фартусі притримувала верхню книжку підборіддям. — Я на секунду. У мене руки закінчилися.

— Нічого.

Вона переклала стос на візок, забрала останню книжку зі столу — і на секунду затрималася, бо погляд зачепився за екран.

Артем не одразу зрозумів, на що вона дивиться.

Потім зрозумів: він саме друкував заголовок.

АР-01. Мета дослідження: побудова універсального алгоритму виникнення романтичної симпатії.

Дівчина прочитала це вголос — не повністю, тільки перші три слова — і подивилася на нього.

— Це... лабораторна?

— Ні.

— А що?

Артем зважив кілька варіантів відповіді. Усі були довгими.

— Особистий проєкт.

— Ясно, — сказала вона тоном людини, якій нічого не ясно, і покотила візок далі.

Він провів її поглядом рівно стільки, скільки потрібно, щоб відзначити нерелевантність епізоду, і повернувся до документа.

Це була перша розмова, яку він не вніс до АР-01.

Наступні шістдесят днів він вноситиме туди все.

* * *