Пролог

У понеділок о дев'ятій ранку Артем швидко йшов коридором першого поверху, уже подумки повторюючи, що скаже на семінарі. Біля дошки оголошень він ковзнув поглядом по знайомих аркушах і сповільнив крок, сам до кінця не розуміючи чому.

Він був абсолютно впевнений у двох речах.

По-перше, будь-яку складну систему можна описати.

По-друге, романтичні стосунки не можуть бути винятком.

Коридор першого поверху пахнув кавою з автомата і свіжою фарбою — хтось знову перефарбував двері деканату в той самий сірий колір, що й минулого року, ніби це могло щось змінити. Дошка оголошень, як завжди, нагадувала археологічний зріз студентського життя: зверху — свіже оголошення про загублений студентський квиток («знайдено біля їдальні, власник — озовіться»), трохи нижче — вицвіле запрошення на донорський день, ще нижче — хтось пропонував конспекти з матаналізу «в обмін на каву або щиру подяку».

І між ними — яскравий аркуш з заголовком, надрукованим шрифтом, який хотів здаватися грайливим:

«Конкурс романтичної комедії».

Переможець мав отримати не лише грошову премію. Найважливішим було інше — видання книги.

Артем зупинився. Не через інтерес — принаймні так він сказав собі в ту секунду. Просто в оголошенні була помилка в третьому реченні: пропущена кома. Він машинально відзначив це, як відзначав би помилку в будь-якому документі, і вже збирався йти далі.

Але щось змусило його перечитати умови ще раз.

Потім утретє.

— Дурня, — пробурмотів він і зробив кілька кроків.

На сходах він зупинився.

Роздратовано видихнув.

Повернувся.

Ще раз швидко перечитав оголошення, ніби перевіряв, чи не змінився текст за ті двадцять секунд, поки його не було.

Лише тоді остаточно пішов на пару.

Це мало б на цьому закінчитися. День минув як звичайно: лекція з дискретної математики, обід, у якому він, як завжди, з'їв половину і забув про решту, дві години в лабораторії за кодом, який вперто відмовлявся компілюватися з причини, яку Артем знайшов аж о шостій вечора — зайва кома, як не дивно.

Ідея повернулася до нього ввечері, в бібліотеці.

Бібліотека о цій порі належала лише кільком завсідникам — тим, хто готувався до сесії настільки завчасно, що це вже саме по собі викликало підозру. Пахло старим папером і тим трохи солодкавим пилом, що осідає в приміщеннях, де книги стоять довше, ніж живуть люди. Десь між стелажами скрипів візок бібліотекарки — рівномірно, як метроном, — а крізь високі вікна навскіс лягали смуги вечірнього світла, у яких було видно, як танцює пилюка. Артем любив цю тишу. Вона була не порожньою, а щільною — ніби бібліотека сама щось обдумувала разом із ним.

Він мав готуватися до заліку, а натомість дивився у вікно на те, як якийсь хлопець незграбно намагався запросити дівчину на каву і, судячи з мови тіла, отримав ввічливу відмову.

Артем подивився на цю сцену рівно стільки, скільки потрібно, щоб у голові щось клацнуло.

Він зробив усе неправильно, — подумав Артем без жодної зловтіхи, суто аналітично. Не той момент. Не та відкритість пози. Занадто швидко, без буфера.

І тут-таки подумав, що щойно оцінив чужу спробу закохати в себе людину так само, як оцінював би задачу.

Він відклав підручник.

Гаразд, — подумав він. — Якщо існують закономірності знайомства, симпатії, довіри й закоханості — їх можна знайти.

Ні, — тут-таки заперечив він сам собі. — Ні. Це не система, це... — Він шукав слово. — Люди не...

Але думка вже не хотіла відпускати.

Якщо їх можна знайти — їх можна описати.

А якщо описати — можна побудувати методику.

Він сидів так хвилин десять, крутячи в руках ручку, поки та думка не перестала бути смішною і не почала бути цікавою — а це, як Артем добре знав по собі, завжди був найнебезпечніший момент.

І водночас — найкращий. Десь усередині, попри всю тривогу, він відчув те саме тепле, майже фізичне піднесення, яке завжди виникало, коли безладний набір фактів раптом складався в струнку систему. Люди рідко розуміли це відчуття. Для Артема воно було найближчим до того, що інші, напевно, називали натхненням.

Додому він повертався вже з рішенням, хоча ще не визнавав цього вголос — навіть самому собі.

Проходячи повз вихід, він глянув у вікно ще раз. Хлопець і дівчина, яким, здавалося, знайомство щойно не вдалося, усе ще стояли на тому самому місці. Тепер вони сміялися — над чимось своїм, нікому іншому не чутним. Стояли близько. Про щось говорили так, ніби щойно почалося щось, чому Артем не знав назви.

Він цього не помітив. Він уже думав про алгоритм.

Через шістдесят днів у нього буде дев'яносто чотири сторінки, тринадцять змінних і жодного розділу роману.

І дівчина, яка вміє склеювати те, що вже не рятується, — і яка на той момент прочитає ці дев'яносто чотири сторінки двічі.

Але поки що Артем ішов додому й думав про змінні.

* * *