ПРОЛОГ

АЛЬФОНС ДЛЯ БОГИНІ

ПРОЛОГ

Веста прокинулася від жахливого головного болю. Голова була, наче баняк. Вона ще не встигла розплющити очі, як вловила аромат кави.
– Кава? – здивувалася жінка.
Вона завжди вставала першою, аби приготувати свіжий сніданок чоловіку. – Ні, це мені сниться, – пробурмотіла до себе та вляглася зручніше. Але й через кілька хвилин аромат не зник, а додалися певні звуки з кухні. Хтось там хазяйнував. Чоловік? Точно! Чоловік! Вона ж вчора його заскочила з секретаркою. Як в тому дурному анекдоті: Приходить чоловік додому, а у шафі коханець сидить, тільки в неї трохи навпаки. Це вона прийшла разом з друзями на роботу до чоловіка, хотіла йому зробити сюрприз, а він на очах у всіх виціловував секретарку, стягуючи з неї спідницю. Гидко... Стоп! А хто ж на кухні?
Веста розплющила очі та сіла на ліжку, коли до кімнати увійшов ВІН.
– Доброго ранку! Прокинулася? – запитав красень, тримаючи у руках тацю з кавою та бутербродами. – Я приготував з того, що знайшов у холодильнику, але спочатку випий це. Мені допомагає після перепою, – мовив красень і усміхнувся так, що Веста випрямила спинку, машинально поправила волосся та вище натягнула ковдру. Матір Божа, вона тільки у білизні!
– А... А ви хто? – єдине, на що спромоглася жінка. Звісно, що дурне запитання, але голова боліла так, що хотілося просто вмерти.
– Приїхали, – усміхнувся красень. – Весто, ти зовсім нічого не пам’ятаєш?
Веста поглянула в його очі і перед очима спалахнув кадр зі стриптиз-клубу, де він танцював на пілоні.
– Я... Ти... – почала згадувати Веста, хоча нічого не згадувалося? Бляха, як? Такий красень поряд з нею, вона у ліжку і нічого не пам’ятає?
Чоловік усміхнувся, поставив тацю на тумбочку поряд з ліжком та подав Весті її шовковий халат.
– Що? – запитав красень, коли побачив вираз обличчя Вести.
– Відвернися! – буркнула Веста. Розуміла, що це безглуздо, але його очі пропалювали її. Здавалося, що плечі, які було видно з-під ковдри, палали, бо їх обпік ЙОГО погляд.
Веста підняла очі і зіштовхнулася з його поглядом. Нахабним, зухвалим, вогняним. Він відвернувся, але навпроти ліжка була дзеркальна шафа.
– Дурепа, – посварила себе Веста та почула, як клацнув у дверях замок.
– У тебе гості? – запитав красунчик та поглянув на жінку.
– Зараз побачимо, – відповіла Веста, хоча знала, що ні в кого, окрім неї та її чоловіка немає ключів від квартири. Ой, що буде. І цей... Цей стриптизер без сорочки.
Веста зав’язала пояс на халаті, поправила волосся, зробила глибокий вдих, але це не додало їй сміливості. Це вчора вона від шоку випалила коханці чоловіка, а зараз...
– Віто, я тут при... – почав з порогу чоловік, але зупинився, побачивши красеня без сорочки та дружину поряд з ліжком у халаті. – Та-а-ак...
Як це бісило Весту. Він ніколи не називав її імені правильно! Віта, Віра, Віка... Його «Віто» увімкнуло у ній щось, що змусило підняти голову та відповісти.
– От не треба сцен. Ми ж цивілізовані люди, – повторила фразу, яку мовив вчора цей кобелина.
– Хто це? Коханець?! – поставив риторичне запитання Василь.
– Не твоя справа. Я подаю на розлучення, – спокійно відповіла Веста.
– Та кому ти треба! – почав свою пісню знову Василь.
– Наприклад, молодому й гарному коханцю, – відповіла Веста та відійшла до красеня, який склав на грудях руки і не збирався йти. Його зовсім не бентежило, що він стоїть посеред чужої квартири та бере участь у сімейних розбірках. Нахабність, впевненість та спокій цього незнайомця передалися і Весті.
– Ой, Віто, не сміши мене, – відповів Василь, але не надто весело.
– Її ім’я Веста! – прогримів красень. – Чи мізків не вистачає запам’ятати?
Василь аж відскочив. По життю він був ще тим боягузом та пацюком. Усі важливі рішення завжди доводилося приймати Весті.
– Та ти на кого свого рота відкрив, альфонс? У неї ж нічого немає! Тут усе моє! Вона ж ніде не працює! Її утримую я! – почав волати Василь, але відійшов до дверей, аби втекти у разі чого.
– Твоє? – прозріла Веста. – Фірма належала моєму батькові. Цю квартиру ми придбали, продавши квартиру моїх батьків. Я не працюю офіційно, але роблю усі звіти фірми.
– Я заблокую усі твої карти, що тоді заспіваєш? – ядуче запитав Василь. – Думаєш, що привела альфонса, то я повірю. Та він і з жалю на тебе не гляне. Тільки за гроші, – бив по самооцінці Вести Василь.
– Ти навіть не уявляєш, яка прекрасна жінка була поряд з тобою, гнидо, усі ці роки. Я дивуюся, як вона брала тебе. Ти ж ніщо, – мовив красень, наступаючи на Василя.
– Віко, скажи щось своєму хахалю! Хай забирається звідси, – закричав Василь, відступаючи до вхідних дверей.
– Я не Віта. Боже, я стільки років була сліпою, дозволяла принижувати себе, але з мене досить. Досить! – гучно мовила Веста та відчула, ніби щось важке звалилася з плечей, ніби вона скинула якийсь тягар, який приземляв її. – Забирайся звідси!
– Чув? – запитав Василь.
– Це я до тебе, кобелино! – закричала Веста.
Василь ніколи не бачив такою свою дружину. Завжди ласкава, постійно готова допомогти, а тут такий конфуз.
– Ну, нічого, перебісишся, сама приповзеш, бо ти нікому... – не встиг закінчити речення Василь і втік за двері, бо Веста схопила вазу та кинула нею у нього.
Двері захлопнулися, а ваза розлетілася по підлозі.
Намагаючись ступати між шматками розбитого скла, красень підійшов до дверей та закрив їх на ключ, який забув Василь на тумбочці поряд з дверима, аби їх не можна було відкрити ззовні.
Веста, ковтати сльози, пішла на кухню, взяти щітку, аби змести уламки скла.
– Пробач, за цю сцену, – тихо мовила Веста, соромлячись підняти на красеня очі.
Чоловік стрімко підійшов до неї, наступаючи на уламки скла, але не відчуваючи фізичного болю, бо боліла душа, боліла за неї! Вона ж вчора розповіла йому все про себе. Хай під дією алкоголю, але такої сповіді він ніколи не чув, хоча доводилося вислуховувати багато чого і не раз!
– Весто, ти чого? – взяв її за плечі. – Не сприймай слова того покидька близько до серця. Він навмисно так сказав. Ти дуже приваблива, ти розумна та заслуговуєш кращого!
Жінка поглянула в його очі. Чомусь вона повірила йому та тільки зараз пригадала усі події вчорашнього дня, який розділив її життя на до та після...