ЕПІЛОГ

Кайрен знову зайшов до кімнати.

За останні майже два місяці він вивчив її тишу. Тут ніколи не було по-справжньому темно: під стелею тьмяно світилися магічні кристали, вплітаючи в простір м’яке золотаве сяйво, а на стінах ледь помітно мерехтіли руни підтримувального закляття. Вони працювали безперервно, день і ніч, стежачи за тим, щоб магія стазису не порушувалася.

Посеред кімнати, на широкому ліжку, лежала вона.

Аманда. Принаймні так її називали всі інші.

Для нього вона давно перестала бути Амандою.

Юля. Саме так вона попросила її називати, і Кайренові не довелося звикати до цього імені. Навпаки, воно від самого початку здавалося правильним, наче саме воно й мало належати цій дівчині. У ньому було щось таке ж живе й справжнє, як у ній самій. Спочатку у нього виникали питання, щодо її поведінки, здавалося, що це зовсім не Аманда, непомітна сестра його друга, але в якийсь момент це все перестало мати значення.

Ким би вона не була, вся сутність Кайрена тягнулась до неї.

Він підійшов до ліжка й сів поруч, на кілька секунд просто занурившись у споглядання її обличчя. Вона лежала абсолютно спокійно, із заплющеними очима, і лише ледь помітний рух грудей нагадував, що під чарами стазису продовжує жити її тіло.

Кайрен обережно взяв тендітну руку у свою долоню.

Вона жива. Останні два місяці саме ці два слова він повторював собі щоразу, коли страх ставав сильнішим за здоровий глузд.

Жива.

Він досі пам’ятав той ранок надто чітко. Прокинувшись поруч із нею, Кайрен спочатку навіть не відчув тривоги. Юля спала так міцно, що він вирішив не будити її одразу — лише якийсь час милувався її рисами, розсипаним по подушці волоссям і спокійним виразом обличчя після ночі, яка здавалася йому майже нереальною.

Він тихо покликав її: — Юль? Прокидайся.

Вона не відповіла.

Кайрен усміхнувся, вирішивши, що вона просто виснажилася, і легенько торкнувся плеча: — Юля…

Нічого.

Він нахилився й поцілував її у скроню, провів пальцями по щоці, знову покликав — уже голосніше, — але Юлька навіть не ворухнулася.

Тоді страх уперше стиснув груди.

Кайрен скликав найкращих лікарів столиці, а потім — магів-цілителів, які спеціалізувалися на найскладніших випадках. Її обстежували найсильніші фахівці континенту, перевіряли магію, свідомість, кров, ауру, намагаючись знайти бодай щось, що могло пояснити цей стан.

Але ніхто нічого не знаходив.

Юлька просто спала. Наче зачарована красуня з дитячої казки, яку достатньо було поцілувати, щоб вона розплющила очі. Вона спала по-справжньому — глибоко, без сновидінь, без найменшого відгуку на голоси чи дотики, і жоден цілитель не міг передбачити, коли цей сон скінчиться.

Через кілька днів лікарі запропонували стазис. Так було безпечніше. Магія підтримувала всі життєві процеси, тіло не виснажувалося й не старіло, а стан залишався стабільним доти, доки свідомість… коли-небудь не вирішить повернутися.

Він перевіз Юльку на землі свого клану, де найкращий лікар щодня стежив за її станом, перевіряв магічні показники, контролював закляття й раз по раз намагався знайти бодай найменшу зачіпку.

Але час минав, а відповідей не було.

Тому Кайрен просто чекав.

Він давно зрозумів, що Юлька — його істинна пара.

Насправді це відчуття з’явилося ще до тієї доленосної ночі, коли сумнівів уже не залишилося. Ще тоді, коли дівчина тільки почала дивним чином змінюватися, Кайрен відчув: перед ним ніби зовсім інша людина.

Аманда, яку він знав раніше, була геть інакшою. А ця… Ця сміялася тоді, коли інші мовчали, говорила те, що думала, могла одним реченням вивести з рівноваги, дратувала, дивувала, зводила з розуму, а потім абсолютно серйозно називала його котиком.

І чомусь із першої ж зустрічі змусила відчути, ніби він нарешті знайшов те, чого навіть не сподівався знайти.

Істинна пара.

І тепер вона лежала перед ним — зовсім близько, настільки, що він міг торкнутися її руки, провести пальцями по волоссю, поцілувати в скроню, але не мав змоги достукатися до її душі.

Кайрен повільно підняв дівочу долоню й переплів їхні пальці. Нахилився, торкаючись губами пучків — одного за одним, дуже обережно, наче цей простий жест міг передати їй хоча б частину його тепла.

Після цього притулив її долоню до своїх губ і заплющив очі: — Юлька… — голос ледь чутно зірвався на шепіт. — Повертайся.

Він замовк, намагаючись проковтнути тугий клубок у горлі: — Повертайся до мене. Я чекаю.

На його губах з’явилася сумна усмішка. Він уже майже не сподівався, що вона почує. Майже два місяці він приходив сюди й повторював одні й ті самі слова: іноді змінюючи їх, іноді розповідаючи щось геть безглузде, а іноді просто мовчки сидячи поруч. Часом здавалося, що він говорить із порожнечею, але навіть тоді не міг змусити себе зупинитися.

Сьогодні він теж збирався посидіти лише кілька хвилин. Та чомусь не зміг піти. Його пальці все ще були міцно стиснуті з її пальцями, коли раптом він відчув ледь помітний рух.

Кайрен завмер. Спочатку вирішив, що це мара. За останні тижні він стільки разів ловив себе на думці, що вона ось-ось ворухнеться, що починав боятися власних ілюзій.

Але її пальці знову ледь здригнулися.

Кайрен різко подався вперед, але так і не наважився торкнутися її обличчя — боявся зруйнувати цю мить одним необережним подихом.

Її повіки здригнулися. Раз. Потім ще раз. І нарешті її очі повільно відкрилися.

Спочатку погляд був розгубленим, затуманеним — наче вона поверталася звідкись із нескінченної далечіні й ще не могла збагнути, де перебуває. Очі ковзнули по стелі, по золотавих кристалах, по стінах, а потім зупинилися на ньому.

І щось у її погляді змінилося. Вона впізнала його.

Він дивився на неї так, ніби боявся навіть кліпнути.

— Юля, кохання моє… це ти?

У її очах заблищали сльози.

Юлька повільно підняла руку. Рух був слабким і трохи невпевненим — тіло ще не зовсім слухалося після довгого сну, — але вона все-таки дотягнулася до його обличчя.