27

Прокинувшись, я перш за все побачила велику чорну плазму – ту саму, яку зовсім недавно купила, витративши практично всю місячну зарплату.

Кілька секунд я просто дивилася на екран, не розуміючи, чому він здається таким знайомим і водночас абсолютно чужим. Потім на тумбочці завібрував телефон, і знайомий звук виклику остаточно витягнув мене зі стану напівсну.

Такий звичайний. Такий буденний. І чомусь майже забутий.

Я повільно простягнула руку й узяла смартфон. На екрані світилися ім’я та фотографія Ані, і я кілька секунд просто дивилася на них, поки всередині не стиснулося щось неприємне.

– Ні…

Я різко сіла на ліжку й автоматично озирнулася.

Друга половина постелі була порожньою.

Звичайно. Я сама. Я була у своїй квартирі, у своєму ліжку, у своєму світі.

Провела долонею по простирадлу й на мить завмерла: здалося, що воно все ще зберігає тепло. Наче зовсім недавно тут лежав хтось іще, наче варто лише повернути голову – і я побачу Кайрена: його світле волосся, сонний погляд, руку, недбало закинуту на подушку.

Я навіть майже чекала почути його голос, але поруч була тільки порожнеча.

Телефон продовжував дзвонити, нагадуючи, що казка закінчилася, а реальність зовсім не збиралася чекати, поки я до неї повернуся.

Я натиснула кнопку відповіді: – Так, слухаю.

– Юль, ти жива? – почувся веселий голос Ані. – Як ти там? Голова не тріщить після нашої вчорашньої гулянки?

Я заплющила очі.

Вчорашньої. Отже… вчора.

Я повільно видихнула, намагаючись упорядкувати думки.

– Все нормально.

Голос прозвучав дивно хрипко.

– Точно? – не відставала Аня. – Бо ти вчора так розгулялася, що я вже думала: сьогодні тебе доведеться з-під ліжка діставати.

Я тихо засміялася: – Ні, я ще функціоную. Принаймні фізично.

Ми поговорили ще кілька хвилин, пожартували про вчорашній вечір, посміялися з якихось дурниць, які сьогодні вже навіть не здавалися смішними, і домовилися зустрітися після обіду в нашій улюбленій кав’ярні.

Здавалося б, усе було нормально. Звичайна неділя. Звичайний ранок після вечірки. Звичайне життя.

Тільки от я ходила квартирою, наче сомнамбула, яка випадково прокинулася не там, де мала б.

Дивилася на чашку, яку ставила на кухонний стіл, і згадувала посуд у будинку Кайрена. Вмикала воду у ванній – і перед очима виникали його кімнати, сад, дерев’яна підлога, важкі портьєри. Проходила повз дзеркало – і на мить чекала побачити інше обличчя.

А найгірше – я пам’ятала все. Не уривками, не розмитими картинками, які зазвичай залишаються після дивного сну, а напрочуд чітко.

Я пам’ятала запахи, дотики, голос, сніжного барса, наші розмови.

Я навіть пам’ятала про браслет на зап’ясті.

Рука сама потягнулася до нього, але там нічого не було. Звичайна шкіра. Жодного білого золота. Жодного каміння. Жодного сліду від Кайрена.

Я змусила себе усміхнутися.

Ну а чого я хотіла? Очевидно, це був сон. Яскравий, надзвичайно реалістичний, але все-таки сон. Можливо, мозок просто змішав усе, про що ми вчора говорили з дівчатами, алкоголь, роман, який обговорювали в клубі, мої власні фантазії, а потім видав багатосерійний фантастичний блокбастер із перевертнями, магією та головним героєм, від якого в мене досі паморочилося в голові.

От і все. Логічно. Принаймні, здавалося логічним.

Після обіду я зустрілася з Анею. Ми зайшли до кав’ярні, замовили каву і десерт тірамісу, а я ще кілька хвилин крутила чашку в руках, перш ніж наважилася поставити запитання, яке не давало спокою:

– Ань, а ти часом не обмінювалася контактами з тією Тетяною?

Вона насупилася: – З якою Тетяною?

– Ну… з авторкою того роману.

Аня перестала помішувати каву й подивилася на мене так, ніби я заговорила невідомою мовою: – Якого ще роману?

Я здивовано моргнула: – Того самого, який ми вчора обговорювали в клубі. Ти ще сміялася з імен головних героїв.

Аня кілька секунд мочала, потім нахилила голову: – Юль…

– Що?

– Ти себе добре почуваєш?

Я нервово засміялася: – Так. Просто питаю про Тетяну.

– Яку Тетяну?

– Авторку!

Аня дивилася на мене так, ніби я щойно повідомила їй, що вчора познайомилася з інопланетянами: – Юль, ми справді вчора говорили про якийсь роман. Ти навіть казала, що сюжет настільки безглуздий, що його можна екранізувати як комедію.

– От!

– Але ніякої авторки з нами не було.

Я перестала посміхатися: – Була. Аню, вона сама до нас підійшла!

Аня повільно відклала ложечку: – Юль, ми вчора весь вечір були разом.