26

На щастя, лікар нарешті мовив саме те, що я так прагнула почути:

– Вашому здоров’ю вже нічого не загрожує.

Як виявилося, без свідомості я провела майже тиждень. За цей час мене навіть устигли перевезти до столиці з найближчої лікарні, розташованої неподалік від того злощасного замку, де ми з Амелією ледь не стали жертвоприношенням у древньому ритуалі з дуже неприємним фіналом.

Рана вже практично загоїлася, хоча слабкість нагадувала про себе щоразу, коли я намагалася різко підвестися або зробити кілька зайвих кроків. Лікар запевнив: ще кілька днів спокою – і я зможу повернутися до звичного життя.

Щоправда, моє «звичне життя» тепер включало магію, перевертнів, викрадення, стародавні ритуали, таємничі змови й одного особливо вродливого сніжного барса, який чомусь вирішив, що я належу йому.

Але про це я воліла поки не думати.

– Можете повертатися додому, – нарешті дозволив лікар.

Я кивнула.

Додому.

У моєму випадку це означало гуртожиток. Родинної оселі в столиці ми не мали, батько не тримав тут будинку, а після всього, що сталося, Ніколас навіть не заїкався про окреме житло. Та й, якщо чесно, я сама не надто палала бажанням повертатися до кімнати в гуртожитку й удавати, ніби за останній тиждень не сталося нічого особливого.

Кайрен одразу відрізав, що відвезе мене сам, і я не сперечалася.

Коли ми сіли в карету, я спершу влаштувалася поруч, але Кайрен майже відразу взяв мене за руку. Його пальці переплелися з моїми так природно, ніби саме так їм належить лежати, і від цього простого жесту всередині розлився напрочуд теплий спокій.

Я деякий час дивилася у вікно, спостерігаючи, як за склом повільно змінюються вулиці столиці, а потім перевела погляд на нього й раптом згадала думку, яка переслідувала мене останніми днями.

Якщо книга справді наближалася до кінця… Якщо мій час тут обмежений… То чому я знову збиралася їхати в гуртожиток, сідати за підручники й вдавати, ніби все повернулося на свої місця?

Я повернула голову до Кайрена: – А може…

Він одразу подивився на мене: – Що?

Я трохи повагалася, а потім усе-таки усміхнулася: – Може, не будемо повертатися в гуртожиток?

На його губах повільно розповзлася така задоволена посмішка, що я одразу зрозуміла: він чекав на цю пропозицію значно більше, ніж я могла собі уявити.

Я ще навіть не встигла запитати, що саме він надумав, як Кайрен обережно підхопив мене на руки. Настільки дбайливо, ніби я справді була крихкою порцеляновою вазою.

– Кайрен…

Він посадив мене собі на коліна й обійняв за талію, мовчки вмощуючи так, щоб мені було зручно.

– А хто сказав, що я везу тебе в гуртожиток?

Я подивилася йому в очі, а потім притулилася ближче, сховала обличчя в його шиї та вдихнула знайомий аромат.

Я досі не знала, як описати його словами. У ньому відчувалося щось свіже, майже морське: прохолодне повітря після дощу, чиста вода, легка гіркота лісу й водночас щось дивно тепле, затишне, від чого тіло саме розслаблялося.

Цей запах належав тільки Кайрену, і я впізнала б його з-поміж тисячі інших.

Заплющивши очі під його рівне дихання, я дозволила собі просто насолодитися його присутністю.

Кайрен провів долонею по моєму волоссю: – Втомилася?

Я похитала головою, не відриваючись від його шиї: – Ні.

Цього разу я не хотіла втрачати ані секунди, бо десь попереду на мене вже чекала остання сторінка цієї дивної книги.

Ми знову приїхали до того самого затишного будиночка – де я вперше побачила сніжного барса і де ми провели нашу першу ніч.

Тільки цього разу на вулиці ще панував день, і при сонячному світлі садиба здавалася зовсім іншою.

Я з цікавістю розглядала все довкола, поки ми йшли до ганку. Акуратно підстрижені кущі, клумби, дерева, що утворювали навколо будинку зелену стіну, доріжки, посипані дрібним світлим камінням, – усе виглядало настільки доглянуто, що капітальний особняк здавався декорацією з казкової ілюстрації.

Зупинившись на сходах, я озирнулася й зловила себе на думці, що могла б бути тут щасливою.

Не кілька днів і не тиждень. Я була б щасливою просто жити тут. З Кайреном.

Прокидатися в цьому будинку, ходити босоніж садом, сваритися через те, хто вкотре залишив чашку на столі, слухати його невдоволене бурчання, коли я знову полізу гладити величезного сніжного барса, а потім спостерігати, як він удає, ніби зовсім не ревнує до власної тваринної форми.

Від цієї думки я усміхнулася, але вчасно схаменулася: Юлька, ти взагалі-то в книжці. До того ж ти в тілі персонажа Аманди, яка, теоретично, може повернутися.

Кайрен відчинив важкі дубові двері. Переступивши поріг, я спіймала своє відображення у високому дзеркалі, що займало майже півстіни, і мимоволі зупинилася.

За весь час мого перебування в цій історії, Аманда помітно змарніла й схудла. Навчання, пригоди, стрес, біганина від небезпечних ворогів, недосипання й забудькуватість щодо обідів зробили свою справу. Добре хоча б, що місцева мода виявилася практичною: майже всі сукні шилися із зав’язками на спині, тож їх можна було підтягувати й підганяти під фігуру, не влаштовуючи трагедій через кожен утрачений сантиметр. Геній той, хто це вигадав.