26

Краплі дощу стукотіли по шибці монотонно і заспокійливо.

Я розплющила очі й кілька секунд дивилася в білу стелю, не намагаючись одразу зрозуміти, де перебуваю. Після підземного залу, червоних рун, старого каміння, вівтаря та божевільного графа з явно нездоровою любов’ю до кривавих ритуалів ця стерильно-біла поверхня здавалася настільки нереальною, що першою думкою було: невже я все-таки прокинулася?

Проте вже наступної миті я відчула легкий біль у плечі й зрозуміла, що жодного дива не сталося – уламок справді мене зачепив. Отже, підземелля, Морган, Амелія та кривавий ритуал не були витвором моєї уяви.

Під головою лежала м’яка чиста подушка, на плечі біліла акуратна пов’язка, а в повітрі відчувався легкий запах трав і лікувальних настоїв.

Схоже на госпіталь або лікарняну палату.

Я повільно поворушила пальцями, перевіряючи, наскільки сильно болить плече, і саме тоді помітила чужу долоню, яка лежала поверх моєї.

Повернувши голову, я побачила Кайрена.

Він спав у кріслі, відкинувшись на спинку в явно незручній позі, наче провів тут не одну годину. Одна його рука звисала до підлоги, а друга лежала на ковдрі й досі тримала мої пальці – немов навіть уві сні він боявся мене відпустити.

Ми не бачилися майже тиждень. Фактично я не бачила його від тієї ночі, коли він поїхав у землі свого клану. А потім усе змінилося настільки стрімко, що мені здавалося, ніби між тією миттю та теперішнім пробудженням минуло не кілька днів, а ціле життя.

Від нашої ночі...

Я обережно поворушила пальцями, намагаючись вислизнути, і цього виявилося достатньо, щоб Кайрен миттєво прокинувся. Він різко випростався, ніби його облили холодною водою, і нахилився до мене так швидко, що я навіть не встигла нічого сказати.

Його очі палали тривогою.

– Ну, слава Первородному вовку, нарешті ти прокинулася!

Я мовчала, просто дивлячись на нього, бо в ту мить слова здавалися зайвими. Кайрен кілька секунд теж нічого не казав, ніби переконувався, що перед ним справді я – жива й при свідомості, а не черговий страшний сон, від якого він прокинеться за хвилину й знову залишиться сам.

Потім він підніс мою долоню до губ і ніжно торкнувся пальців.

– Ти навіть не уявляєш, як сильно я за тебе злякався.

Його голос лунав тихо, але в ньому відчувалася глибока напруга, яку неможливо приховати жодною усмішкою.

– Я так поспішав повернутися... Хотів якнайшвидше закінчити всі справи, щоб приїхати до тебе, але коли ми прибули до університету… – він на мить заплющив очі, ніби йому досі було важко згадувати той момент.

Я не перебивала.

– Ми довго не могли вас знайти. Довелося підняти на ноги практично всі основні клани столиці, а потім і тих, хто міг допомогти за її межами. Ми шукали слід усюди, де тільки могли, і врешті відстежили його буквально в останню хвилину. – На останніх словах його голос ледь помітно здригнувся. – Навіть боюся думати, що сталося б, якби ми запізнилися.

Я стиснула його пальці, наскільки дозволяла слабкість. Не для того, щоб щось відповісти, а просто щоб він відчув: я тут. Я жива. Він мене знайшов.

Кайрен опустив погляд на наші зчеплені руки, а потім знову подивився на мене, і на його обличчі з’явилася така тепла усмішка, що моє серце вдарилося об ребра.

Я досі не могла повірити, що все закінчилося. Що лежу в безпечній палаті, а поруч сидить цей неймовірний чоловік і дивиться на мене так, наче я самий цінний скарб, що є в цьому світі.

Кайрен ще трохи потримав мене за руку, а потім дістав із кишені невелику коробочку. Відкрив її – всередині виявився браслет. Широкий, витончений, виконаний із металу, схожого на біле золото, з дрібними каменями, вправленими так майстерно, що навіть я, не маючи жодного ювелірного досвіду та не розбираючись у прикрасах, могла оцінити його вартість.

Він підвівся з крісла, нахилився й легенько торкнувся моїх губ своїми.

– Ти дозволиш мені одягнути його?

Я перевела погляд із прикраси на Кайрена.

– А може, ти спочатку поясниш, що він означає?

Звісно, я не була настільки наївною, щоб повірити, ніби він просто вирішив подарувати мені красиву дрібничку після того, як я ледь не загинула. Особливо зважаючи на те, як він на мене дивився.

Кайрен усміхнувся, легенько взяв мене за підборіддя й змусив зустрітися з ним поглядом.

– Я вирішив зберегти традицію. – Він узяв мою руку й на мить затримав погляд на зап’ясті. – Але, якщо чесно, я вже знаю відповідь.

– І яка ж вона?

Замість пояснення Кайрен застебнув браслет.

Клац.

Я подивилася на сріблястий метал, а потім на нього.

– Ти моя, – тихо сказав він.

Я витріщилася на нього:

– Кайрен…

– І нікуди я тебе не відпущу.

Відповіді на цю репліку в мене, звісно, не знайшлося. Та й сил на довгу дискусію про традиції перевертнів, значення браслетів і те, чому саме ця прикраса опинилася на моїй руці, зараз було відверто замало. Тому Кайрен просто нахилився й поцілував мене – коротко, ніжно, майже заспокійливо.