24

Всю ніч мені снилися сни за участю Кайрена. Не те, щоб я була проти, але ж сон – це лише сон. Я потягнулася в ліжку й подивилася на стелю.

Павук сидів у своєму звичному кутку і ми подивилися одне на одного.

– Уявляєш, здається, хлопець мене кинув після ночі, проведеної разом. Навіть у книжковому світі, – повідомила я йому. – А я, дурна, думала, що в книжковому світі такого не буває.

Павук не ворухнувся.

– Виявляється, буває. А тепер він ще й має нахабство мені снитися!

Павук знову мовчав, і я важко зітхнула.

Кайрена не було уже довше тижня. Жодної звістки, крім тієї записки. Жодного «я повернувся». Жодного повідомлення. Жодної драматичної появи біля моїх дверей із букетом квітів, як належить нормальному книжковому герою.

Навіть образливо.

– Ні, от не треба мені твого співчуття, – сказала я, помітивши, що павук якось особливо задумливо дивиться в мій бік. – Сидиш у кутку там і сиди. Не втручайся в моє особисте життя.

Пора прокидатися: душ, зачіска, крем, трохи макіяжу. Потім довелося хвилин десять стояти перед шафою, розмірковуючи, що вдягнути.

Сьогодні був важливий день. Точніше, важливий вечір: саме сьогодні мала відбутися та сама вечірка-святкування повні червоного місяця.

Я дивилася на сукні й відчувала, як нерви починають здавати ще до сніданку.

Бо якщо сюжет цієї книги хоча б частково працював так, як я його пам’ятала, то сьогодні мала відбутися ключова подія: викрадення головної героїні.

У оригінальному сюжеті це сталося саме в ніч червоного місяця. Потім її мали доправити кудись у старий замок, у підземну залу з троном, де вже починалася вся та містична частина сюжету, яку я читала, а тепер пам’ятала шматками.

І сьогодні я вперше за весь час не була впевнена, що хочу, аби сюжет повернувся на свої рейки, бо якщо все станеться так, як у книзі, Амелію викрадуть, а вона вже стала мені подругою.

Я затягнула корсет на темно-зеленій оксамитовій сукні, подивилася на себе в дзеркало, і якось несподівано відзначила, що стала значно стрункішою. Непомітно щезли пухлі щічки і пишні бедра зменшились, талія стала тоншою, що ще більше підкреслило пишні груди. Зараз із відображення на мене дивилась дівчина із рожевими пасмами у світлому волоссі, яке залишалося таким завдяки спеціальному алхімічному шампуню, і чомусь мені здавалося, що в рисах обличчя Аманди, у тілі якої я опинилася, я бачу власні риси. Ось і невелика родинка справа над верхньою губою, я впевнена, в Аманди її не було, а от у мене була ще змалку.

Юля, – пробурмотіла я сама собі, – ти або остаточно втрачаєш глузд, або відбувається щось дуже дивне.

Але часу рефлексувати не було, пора діяти.

***

Коли я зайшла до академічної зали, там уже було людно. Студенти заповнили майже весь простір, хтось стояв біля довгих столів із напоями, які розміщувалися біля однієї із стін, хтось розмовляв невеликими компаніями, а ближче до оркестру пари уже почали танцювати. Над головами тисячами крихітних іскорок горіли кришталеві люстри, відкидаючи на стіни тепле золотисте світло.

Я майже одразу знайшла поглядом Амелію.

Вона стояла біля колони, тримаючи в руках келих, і виглядала так, ніби дуже старалася не показувати, наскільки їй тут некомфортно. Світло-зелена сукня чудово підкреслювала її фігуру, а на шиї висів невеликий кулон.

Кулон був зовсім непримітний – тонкий ланцюжок і маленька підвіска, яку легко було прийняти за звичайну прикрасу, але я знала, що всередині.

Точніше, здогадувалась: вчора наприкінці нашого дівич-вечора Амелія розповіла, що в неї є кулон, який потрапив до неї за досить дивних обставин, але вміщував магічний еліксир, що посилював бажання у перевертня.

Отже, вона таки принесла його, наважилась діяти. Хоча в ніч червоної повні, здається, і так посилюються інстинкти перевертнів. Хтозна, може, в неї все вдасться.

Мій план «повернути сюжет на місце» офіційно вступав у силу.

Коли я зробила кілька кроків в напрямку Амелії, то помітила Антуана. Він стояв трохи далі разом із Ніколасом і Раяном. Як завжди, навколо них було достатньо вільного простору, ніби інші студенти інстинктивно залишали їм місце, але чимало дівчат старалися пройти повз них і стріляли очима в красенів-перевертнів.

Кайрена з друзями не було, мабуть, ще не повернувся. І цікаво куди подівся Кей, бо тигра теж не було видно.

Тут біля дальнього входу промайнула знайома постать.

Кайрен, в дорожньому плащі, мабуть тільки повернувся.

Його світле волосся трохи розтріпалося від дороги.

Отже, він приїхав. І за весь час нічого мені не написав. Усередині щось неприємно кольнуло.

Чудово, Юля, хлопець повернувся після того, як зник на кілька днів після проведеної разом ночі, а я, мабуть, мала зараз побігти йому назустріч із табличкою «Я так чекала»?

Аякже.

Не дочекається.

Кайрен якраз помітив мене, наші погляди зустрілися і він зробив крок у мій бік.

Я демонстративно відвернулася. Знаю, дуже доросла поведінка, але я продовжила рухатись через весь зал до Амелії.

Мені залишалось всього кілька кроків, але боковим зором я бачила, що Кайрен прямує до мене.

І тоді все сталося.

Світло раптово згасло і в одну мить залу накрила непроглядна темрява. Кілька секунд очі звикали до темряви. Хтось здогадався запалити смолоскипи, що висіли на стінах швидше як декор, ніж реальне джерело світла.

– Що.. ? – я не встигла договорити.

Над головою пролунав оглушливий тріск, щось ударило по скляній стелі.

Удар був настільки потужним, що величезна поверхня скла вкрилася павутинням тріщин.

На секунду все завмерло, а потім стеля вибухнула тисячею уламків, які посипалися вниз.

– На нас напали!

– Пригніться!

– Допоможіть!

– Швидше!

Зала миттєво перетворилася на хаос.

Хтось закричав, хтось кинувся до виходу, хтось упав, прикриваючи голову руками.