23

Тиждень промайнув напрочуд швидко, хоча, якщо подумати, важливих подій за цей час не відбулося. Найбільш очікуваною подією мала стати розмова з Ніколасом, моїм книжковим братом.

Після проведеної з Кайреном ночі я морально готувалася до неминучого допиту, причому в уяві він виглядав приблизно так: Ніколас сидить навпроти мене з похмурим обличчям, ставить незручні запитання, вимагає пояснити, де я була до ранку і чому повернулася з запахом Кайрена на тілі, а я намагаюся придумати переконливу версію, що взагалі відбувалося тієї ночі.

Проте Ніколас мене здивував. Він просто задумливо дивився на мене. Кілька разів я ловила його уважний, оцінюючий погляд у коридорі, за столом у їдальні або після лекцій, і щоразу вже внутрішньо збиралася до розмови, але він лише трохи примружував очі, ніби намагався щось зрозуміти, а потім спокійно відводив погляд.

Можливо, він знав значно більше, ніж показував, або просто вирішив не втручатися в моє життя, і за це я була йому особливо вдячна.

Антуан, навпаки, приховувати свого ставлення навіть не намагався.

Перші кілька днів він буквально пропалював мене поглядом щоразу, коли ми опинялися в одному приміщенні. Я могла спокійно сидіти в їдальні, їсти суп і взагалі нікого не чіпати, а з іншого кінця залу на мене дивився син альфи клану Чорного Вовка так, ніби я головна проблема його життя. Але мені він нагадував балуваного хлопчика, який злиться, бо хтось без дозволу взяв іграшку, яку хотів узяти він.

Щоправда, через кілька днів він, здається, втомився злитися й просто почав уникати зустрічей, що мене цілком влаштовувало.

З Амелією ж усе складалося значно краще. За цей час ми встигли неабияк зблизитися, і вже без особливих церемоній обговорювали різноманітні особисті питання, як то кажуть, між нами дівчатами.

– Не дивись на неї, – тихо сказала Амелія.

Ми саме обідали в їдальні, коли біля входу з'явилася вона – головна антагоністка, бездоганно вдягнена, з ідеально вкладеним волоссям і тим самим виразом обличчя, який одразу повідомляв усім присутнім, що вони мають честь перебувати поруч із людиною виняткової важливості.

За нею, як завжди, ішли дві її незмінні приятельки, готові сміятися з кожного жарту Селести й підтримати її починання.

– Я й не дивлюся, просто оцінюю рівень загрози. – тихо відповіла я Амелії.

Амелія ледь помітно усміхнулася.

– І який результат?

– Загроза дуже гарно вдягнена, – прошепотіла я, але не встигла додати нічого іншого, тому що Селеста вже прямувала просто до нашого столика.

– Невже ви справді вирішили, що вам тут місце?

Я повільно відклала виделку.

– Якщо ти про їдальню, то, здається, так, бо це місце відкрите для всіх студентів.

– Я говорю не про їдальню, – прошипіла Селеста. – А про цей університет.

– А-а. Тоді зрозуміло. Але, боюся, адміністрація ще не видала нам наказу про відрахування.

– Ти справді вважаєш, що можеш поводитися так нахабно?

– Я нічого не вважаю. І поміть, нікому не заважаю!

Селеста перевела погляд на Амелію, потім знову повернулася до мене, і її губи скривилися в презирливій посмішці.

– Це просто не піддається здоровому глузду: як через таких, як ви, двоє спадкоємців наймогутніших кланів мало не перегризли одне одному горлянки? Мабуть, ваші приховані таланти проявляються тільки в горизонтальній площині?

Амелія помітно напружилася, а я стиснула кулаки. Натяк був ну дуже прозорим, але я ж тільки підняла брову, дозволяючи їй продовжувати.

– Через двох замарашок і пустишок, які чомусь вирішили, що можуть крутитися біля чоловіків, народжених для зовсім іншого життя. Та ви їм навіть як розвага на один раз не підходите, не той рівень.

Її голос ставав дедалі гучнішим, і студенти за сусідніми столиками вже почали прислухатися.

– Антуан – син альфи клану Чорного Вовка, – продовжила Селеста, явно насолоджуючись увагою. – А Кайрен – син альфи клану Білого Клика, його батько очолює всі об'єднані клани перевертнів Півночі материка. Двоє спадкоємців могутніх родів, між якими роками підтримувалися складні політичні зв'язки, тепер дивляться один на одного так, ніби готові почати війну. І через кого?

Я ще кілька секунд мовчки дивилася на неї, витримуючи паузу, а потім сказала:

– Якщо два дорослих чоловіки, кожен із яких претендує на роль майбутнього лідера величезного клану, готові посваритися через двох дівчат, можливо, проблема все-таки не в дівчатах?

На обличчі однієї з подруг Селести з'явився вираз щирого обурення.

– Яка нахабна!

– Дякую, сприйму за комплімент.

Амелія тихо засміялася, але одразу опустила очі, намагаючись приховати усмішку.

Селеста ж остаточно втратила терпіння.

– Ти навіть не розумієш, із ким говориш.

– Навпаки, – спокійно відповіла я. – Я прекрасно розумію, з ким говорю. Саме тому не бачу сенсу продовжувати цю розмову.

– Ти...

Селеста різко зробила крок уперед, а одна з її подруг скористалася моментом і схопила Амелію за плече.

– Можливо, цим двом просто варто нагадати, де їхнє місце?

Я одразу підвелася.

– Прибери руку, – сказала Амелія і відштовхнула цю ненормальну.

Я зрозуміла, що лише кілька слів відділяють нас від бійки, але завжди вважала, що жіноча штовханина виглядає надто вульгарно, тому замість того, щоб влаштовувати чергову драму посеред їдальні, я просто схопила Амелію за руку.

– Ходімо.

– Але...

– Амеліє, повір мені. Найкращий спосіб перемогти людину, яка хоче посваритися, – не дати їй такої можливості.

Ми залишили Селесту та її свиту посеред їдальні й, не поспішаючи, вийшли із високо піднятими головами.

Саме того дня, сидячи в моїй кімнаті, я й подумала, що якщо вже ми з Амелією так зблизилися, то, можливо, варто трохи допомогти їй рухатися вперед.

Мене давно цікавило одне питання.

– Амеліє, ми з тобою вже обговорювали, як у перевертнів відбувається пошук істинної пари, пам’ятаєш? Але хіба вся ситуація не є абсурдною: як шукати істинну пару, якщо близькі стосунки до шлюбу не схвалюються?