21

Я лежала на ліжку в своїй кімнаті в гуртожитку й дивилася в стелю.

На стелі сидів мій співмешканець павук. Він, мабуть, жив тут ще до моєї появи, і на відміну від більшості місцевих у цій академії, ніколи не ставив дурних запитань, тому був ідеальним співрозмовником.

– Тільки тобі я можу довіряти, – мовила я, повернувши голову в його бік. – Ти завжди вислухаєш.

Павук мовчав, лише трохи поворухнув лапкою.

– Не треба, – зітхнула я. – Не змушуй мене розповідати все з початку.

Якщо чесно, мені було зовсім не смішно. Сьогоднішнє викрадення взагалі не вкладалося в мої спогади про книжку. Спочатку я навіть зраділа: нас із Амелією викрали, Антуан врятував, четверо красенів-перевертнів красиво увірвалися до будинку, двоє вискочили через вікно навздогін за викрадачем… Класика! Я вже майже повірила, що сюжет повернувся в правильне коліно.

А потім мозок увімкнувся, і я зрозуміла: ні.

У книжці Амелію теж викрадали, але точно не для того, щоб тримати в смердючому підвалі, годувати підозрілим супом і чекати викупу. Там було щось значно гірше. Я заплющила очі, намагаючись витягнути з пам’яті хоч якісь фрагменти.

Ритуал. Точно, її викрадали для ритуалу в день повного червоного місяця. І там був магічний вівтар.

Я розплющила очі: – Чорт.

Павук на стелі демонстрував абсолютний пофігізм до моїх проблем.

– Треба буде запитати в Ніколаса, коли там той червоний місяць. Він же мій брат по сюжету, хай хоч якась користь з нього буде.

Я сіла й почала загинати пальці: – Так. Ритуал. Червоний місяць. Підземний тронний зал…

Ось це я пам’ятала майже точно. Старий замок, підземелля, величезна зала. Тільки от… Що за замок? Хто її викрав? І головне – як мені не потрапити під роздачу сюжету?

Таємниця походження Амелії була головною інтригою книги. Її виховував дядько, але насправді вона виявилася донькою альфи знищеної через підставу зграї – нібито вони готували напад на інші клани. Насправді ж там була масштабна змова.

Пам’ятала я це дуже приблизно. Точніше, слово «пам’ятала» тут взагалі занадто оптимістичне. За цим усім стояв головний гад. І… хто він?

Я знову втупилася в стелю: – Ну давай, мозок, зосередься! Я ж не прошу цитувати книжку слово в слово. Мені треба лише одне ім’я!

Тиша.

– Ти теж не пам’ятаєш? – запитала я в павука. Той поворухнув лапкою. – Я так і знала.

Я впала спиною на подушку. Коли я тільки прокинулася в цьому світі, знання сюжету здавалося головним козирем: хто герої, хто в кого закохається, кого викрадуть і хто кого врятує. А тепер? Тепер я не впевнена навіть у тому, хто викраде її наступного разу.

Сьогоднішнє підвальне пригодництво я ще якось пережила. Навіть устигла оцінити всі «принади»: сирі стіни, цвіль, холодна підлога… Особливо напружував момент, коли я помітила, що павука на стіні немає. Оце було реально страшно.

Я перевернулася на бік: – Знаєш, друже, а може, мені взагалі не варто більше лізти в сюжет?

Павук слухняно мовчав.

– Але я вже влізла. Причому обома ногами.

Якщо раніше я мала бути звичайною другорядною дівчиною, яка стоїть десь у кутку й не заважає головним героям жити їхнє прекрасне книжкове життя, будувати кохання, то тепер мене викрали разом із головною героїнею. Антуан дивиться на мене дивно, Кайрен – теж.

У двері постукали. На вулиці давно стемніло. Хто це вирішив прийти до мене серед ночі?

Я підвелася й підійшла до дверей. – Хто там?

Тиша. Знову стукіт.

– Ну чудово. Таємничий нічний гість. Саме те, чого бракувало для повного щастя.

Я обережно відчинила двері. На порозі стояв Кайрен Фрост. Він дивився на мене своїми світлими очима, спокійний і незворушний, наче не було вже пізнього вечора, наче він не прийшов до дівчини в гуртожиток і наче це взагалі було абсолютно нормально.

Я перевела погляд на коридор, а потім знову на нього: – Кайрен?

– Можна зайти?

Я мовчки відступила. І тільки зачинивши двері, помітила, що павук зі стелі кудись зник.

 – О ні, – пробурмотіла я. – Навіть ти мене покинув.

Кайрен усміхнувся своєю фірмовою, трохи хитруватою посмішкою: – Здається, хтось заборгував мені бажання.

– Яке ще бажання?

Але він уже пройшов у кімнату, підхопив із бильця стільця мій плащ і накинув мені на плечі. – Гей…

– Не сперечайся.

– А якщо я хочу знати, куди ми йдемо?

– Дізнаєшся.

Перш ніж я встигла обуритися, Кайрен нахилився, легко перекинув мене через плече й рушив до виходу.

– КАЙРЕН!

– Ти ж хотіла побачити мою звірячу форму.

– Хотіла! Але можна було просто сказати: «Юлько, ходімо»!

– Можна.