19

Пробудження було не дуже приємним. Спочатку над самим вухом щось гуділо – не просто гуділо, а ревіло, наче сусіди увімкнули старий пилосос, який давно пора було списати на металобрухт. Я сонно повернула голову, намагаючись намацати телефон, щоб глянути котра година. Телефону не було, а от гул залишився. Я наосліп провела рукою по простирадлу, потім по подушці, заглянула під ковдру й нарешті розплющила одне око.

На підлозі, розстеливши покривало, хропів Ніколас. Причому так, що я мимоволі замислилася, чи не прокинулися від цього звуку всі жителі гуртожитку.

– Оце так… – пробурмотіла я й відкрила друге око.

Поруч із Ніколасом лежав ще й Кей Арден. Той самий тигр із компанії «П’ять найгарячіших перевертнів академії», який учора цілком добровільно приєднався до нашого алкогольного клубу.

Я кілька секунд просто дивилася на них. Кей лежав на боці, Ніколас – теж. Причому вночі вони якимось дивом примудрилися перекрутитися так, що тепер практично обіймали один одного. Ніколас тримав Кея за плече, а Кей поклав руку йому на талію. Я моргнула. Потім ще раз.

– Ну… добре, – тихо сказала я. – Я, звісно, багато чого очікувала від цього вечора, але точно не такого.

Поруч зі мною щось ворухнулося. Повернувши голову, я побачила Амелію. Головна героїня спала на моєму ліжку, згорнувшись клубочком, і виглядала так, ніби всю ніч не пила, не сміялася, не сперечалася з перевертнями й узагалі жила в якомусь паралельному світі, де алкоголь не залишає після себе жодних наслідків.

Я подивилася на ліжко, потім на Амелію, потім знову на ліжко: – Яке маленьке ліжко… Як ми взагалі примудрилися вміститися тут удвох?

Хоча, якщо чесно, кінець вечора я пам’ятала уривками. Хтось щось розповідав, хтось сміявся. Я, здається, доводила, що в цьому світі люди занадто серйозно ставляться до всього. Потім ми ще пили, потім закусували. Потім я чомусь намагалася пояснити Ніколасу, що його братські методи виховання потребують суттєвої модернізації. А далі… а далі темрява.

– Треба менше пити, Юлько, – сказала я сама собі. – Реально. Треба зав’язувати з алкоголем.

Я відкинулася на подушку й втупилася в стелю. І тут побачила його – мого старого доброго друга, павука. Він сидів у кутку під стелею й дивився на мене своїми маленькими червоними очима. Червоними! Я завжди підозрювала, що він тут не просто так.

– Ну от тільки ти не починай, – пробурмотіла я. Павук мовчав. – От і правильно.

Я навіть усміхнулася. У цей момент Амелія заворушилася поруч і тихо застогнала: – Ох…

Вона повільно розплющила очі й одразу схопилася за голову: – У мене таке відчуття, ніби мені всередину черепа хтось стукає молотом…

Я на секунду прислухалася до себе. Так, не дуже добре. Трохи нудить, у роті сухо. Голова… Я здивовано моргнула. Голова не боліла! Зіпсувати мені ранок похміллям не вдалося. Зовсім.

– Стоп, – я сіла на ліжку.

Амелія подивилася на мене крізь напівзаплющені очі: – Що?

– У мене не болить голова.

Вона дивилася на мене так, ніби я щойно повідомила, що знайшла спосіб воскресити мертвих. Я теж була здивована й навіть обережно постукала себе пальцями по скроні. Нічого.

– Оце так… Ну хоч якісь переваги є у перебування в книзі! Тут, виявляється, навіть похмілля працює за іншими законами.

– Я тобі заздрю, – тихо застогнала Амелія. – А про яку книгу ти говориш?

– Не треба. Я зараз тобі теж заздрю. Запитання про книгу я вирішила проігнорувати.

– Чому?

Я кивнула на її волосся. Вона автоматично торкнулася коси, яка залишалася майже ідеальною. Кілька пасм вибилися біля скроні, але це було не безладне волосся після алкогольної гулянки, а те саме романтичне «я прокинулася прекрасною», яке в реальному житті можливе лише після трьох годин укладки в професійному салоні. Я ж відчула, що моє волосся стирчить у різні боки. Мабуть, навіть павук у кутку зараз виглядав доглянутіше, ніж я.

– Немає справедливості, – пробурмотіла я.

Я ще раз глянула на хлопців на підлозі, взяла подушку й легенько кинула її в бік Ніколаса: – Алло, народ. Підйом! Досить хропіти!

Подушка влучила йому просто в обличчя. Ніколас різко прокинувся, здригнувся і водночас потягнув за собою Кея, який, очевидно, ще не зрозумів, що відбувається.

Кей здивовано озирався навколо, а потім обоє завмерли. Подивилися один на одного, подивилися на руки, потім знову один на одного. Кілька секунд у кімнаті панувала така тиша, що я навіть перестала сміятися.

Ніколас дуже повільно прибрав руку з талії Кея. Кей так само повільно змістив свою з плеча Ніколаса.

Закусивши губу, намагалься не розсміятися. Не допомогло.

– Не хвилюйтеся, – сказала я. – Ми нічого не бачила.

Обидва одночасно повернулися до мене: – Нічого такого не було, – похмуро сказав Ніколас.

Кей провів долонею по обличчю й тихо застогнав: – Я більше ніколи не питиму.

– Це ти зараз так думаєш, – сказала я. – До наступного хорошого приводу.

Амелія тихо засміялася, а Ніколас кинув на мене такий погляд, ніби подумував жбурнути в мене подушку.