18

Злість продовжувала бурлити в мені всю дорогу до гуртожитку. Я вже майже зайшла всередину, коли почула тихий схлип. Я завмерла, тримаючись вхідних дверей, і подумки вилаялася.

«Ну чого ж ти не залишила свою совість у реальному світі, Юлько?» — спитала я сама в себе. Можна ж було просто зайти, закрити за собою двері, прийняти душ і нарешті прожити хоча б один вечір без чергової драми. І головне — не лізти в проблеми персонажів книги, які чудово обходилися без моєї допомоги до того, як я сюди потрапила.

Але совість — ця безкорисна й надзвичайно настирлива штука — вже перемогла. Важко зітхнувши, я розвернулася. Схлип долинав із тіні масивної колони, там сиділа дівчина зі світлим волоссям. Я підійшла ближче й відразу впізнала її: Амелія. Головна героїня. Та сама ніжна, трепетна лань, навколо якої в оригінальному сюжеті мали обертатися всі події.

Здається, Аманда ніколи не була з нею знайома — принаймі жодних спогадів в моїй голові не виникло, але залишити головну героїню ридати саму на сходах здалося неправильним. Та й цікаво було подивитися на неї зблизька.

Я мовчки сіла поруч. Хвилини три я чекала, що вона заспокоїться. На п’ятій я почала підозрювати, що головній героїні належить плакати щонайменше пів години за якимись внутрішніми книжними вимогами, а на десятій остаточно зрозуміла: ще трохи — і я сама озвірію.

– Може, досить? – не витримала я.

Амелія різко підняла голову. Великі заплакані очі подивилися на мене з таким здивуванням, ніби я запропонувала їй щось непристойне.

І от дивлюсь на неї і тихо заздрю. Ніжні риси, світлі пасма, тонка шия. І жодного червоного носа, почервонілих очей чи темних слідів туші — лише кілька ідеально-блискучих сльозинок на щоках. Я навіть відчула якусь образу. Де справедливість? Я коли плачу то стаю схожа на панду з червоним носом. І взагалі, якщо нормальна дівчина десять хвилин ридає через чоловіка, вона хоча б трохи має виглядати так, ніби життя її морально знищило. А ця плаче красиво. Ну чого не забереш, того не забереш, шарму і привабливості їй автор точно не пожаліла.

– Ну що сталося? – запитала я. – Це, звісно, дуже драматично і все таке, але якщо ти продовжиш ридати і мовчати, ми тут до ранку просидимо.

– Мене... образили дівчата Селести, – витерла вона щоку й знову схлипнула. – Звинуватили, що я задивляюся на Антуана.

– А ти задивляєшся?

Амелія почервоніла так різко, що відповідь стала зрозумілою ще до того, як вона випалила «Ні!». Далі з’ясувалося, що вони навіть не зустрічалися, розмовляли кілька разів у коридорі, але він так на неї подивився.

Я дуже втрималася, щоб не пирхнути. У нормальному житті погляд чоловіка в коридорі означає лише те, що він тебе побачив, а в романі це — перший акт великого кохання. Все, сюжет знайшов себе! В уяві я вже потирала руки: ось він шанс виправити сюжет!

Останнім часом Антуан чомусь переслідував мене (тобто Аманду), Кайрен взагалі запросив гуляти, а головна героїня сиділа на сходах і плакала. Якщо я зараз зможу звести її з Антуаном, вони закохаються, Селеста влаштує свою стандартну антагоністичну драму, а я спокійно відійду вбік. І всі щасливі.

– Слухай, – поплескала я її по плечу. – Тебе дістають прихвосні Селести, мене дістає Селеста. Давай воювати проти всіх разом? І не варті вони того, щоб плакати.

Такий поворот сюжету, здається, ввів головну героїню в шоковий стан.

– А знаєш що? А давай вип'ємо чогось? За знайомство? – світла думка про кілька келихів вина ну дуже прийшлась мені до вподоби. Саме те, що потрібно для заспокоєння нервів, а то ці перевертні їх добряче потріпали.

Амелія витріщилася на мене, але я встигла прикупити прикупила кілька пляшок вина і бурбону, коли гуляла по магазинах із Ніколасом. За стосами одягу він і не помітив. Внутрішня чуєчка підказала, що такий стратегічний запас стане мені в нагоді — і ось настав його час.

– Ти вже десять хвилин плачеш через хлопця, з яким навіть не зустрічалася, – підвелася я й простягнула їй руку. – Ходімо лікувати душевні травми.

У кімнаті виявився справжній скарб: крім вина, я витягла з глибини шафи ще й коробку шоколадних цукерок. Амелія подивилася на мене так, ніби я знайшла ліки від усіх хвороб.

Перші цукерки зникли миттєво, пляшки відкоркувалися одна за одною, і якось дуже швидко стало добре. Ми сиділи на ліжку як найкращі подруги, їли шоколад і обговорювали дискримінацію жіночої стані в цьому несправедливому світі.

І саме в цей момент у двері постукали.

Мій мозок, який в цей момент працював вже виключно на вині, раптом видав світлу думку: сьогодні... я мала зробити щось важливе.

Селеста, Антуан, Амелія, вино... Кайрен!

– Блін! – я вдарила себе долонею по лобі. – Котик! Я ж мала сьогодні зустрітися з Кайреном!

Поки Амелія хлопала очима, постукали вдруге. Я поставила келих і пішла відчиняти, очікуючи побачити свого барса, але на порозі стояв Кей Арден. Ще один учасник Альфа-п'ятірки. Судячи по рудій шевелюрі і котячим очах бурштинового кольору, переді мною стояв тигр. Високий, красивий, небезпечний.

– Тебе не було на вечері, я прийшов перевірити, чи все гаразд, – мовив він, оглядаючи нашу п'яну компанію.

– Власна ініціатива? – уточнила я і, отримавши ствердний кивок, нахабно додала: – Слухай, ти ж тут давно живеш?

Тигр здивовано підняв брову і очікував мого продовження.

– А принеси нам щось смачненьке, ну там м'яса, фруктів, десертів. Зможеш? А то ти щойно сказав про вечерю і я зрозуміла, що зголодніла, - в підтвердження мої слів роздалося бурчання живота, - І якщо зможеш, дістань кілька пляшок хорошого алкоголю. Ну все, давай, чекаємо!

I я зачинила двері прямо перед його ошелешеним обличчям.

– Ти щойно відправила Кея Ардена за вином? – ахнула Амелія. – Він же один із найвпливовіших студентів! Кажуть, він один із синів альфи клану тигрів зі східного узбережжя!

– Значить, у нього більше можливостей дістати алкоголь, – філософськи резюмувала я.