17

Ми пішли гуляти парком, що розкинувся між навчальними корпусами. Тут було напрочуд гарно: широкі алеї, старі дерева, лавки під кронами, невеликий ставок із кам’яним містком і декоративні ліхтарі, які, мабуть, увечері світилися магією.

Перші хвилин десять ми просто йшли. Я відповідала ухильно, бо сама ще не до кінця розуміла, як себе вести.

У якийсь момент я дещо зрозуміла і просто зупинилася посеред алеї.

– Слухай...

– Мм?

Я подивилася на нього.

– А як тебе звати?

Він застиг.

Причому буквально.

Кілька секунд просто дивився на мене, ніби я щойно запитала, чи земля справді стоїть на трьох китах. Хоча про що це я? Можливо в їхньому світі так воно і є.

– Що?

– Ім’я твоє. Як тебе звати?

На його обличчі з’явилося щось середнє між здивуванням, відвертою недовірою і якоюсь дитячою образою. Я на секунду відчула себе злою тьотею, що забрала в дитини іграшку.

– Ти не знаєш?

Я заперечливо похитала головою.

– Серйозно?

– У мене пам’ять останнім часом трохи... – я помахала рукою біля скроні, підбираючи пристойне слово, – барахлить.

Він кілька секунд дивився на мене, а потім розсміявся.

Не красиво посміхнувся, як належить одному із п’ятірки красенів університету, а саме розсміявся: щиро, відкрито, аж трохи відкинувши голову.

Я навіть усміхнулася у відповідь.

– Що такого?

– Ти, мабуть, єдина дівчина у всьому університеті, яка справді не знає, як мене звати.

– Ну от бачиш яка я особлива, - хотіла сказати ненормальна, але стрималась.

– Без сумніву.

Він простягнув мені руку.

– Кайрен.

Ім’я йому пасувало. Коротке, красиве, трохи хиже.

Я кивнула.

– Дуже приємно, Кайрен. Тепер хоча б знаю, кого я сьогодні викрала.

– Викрала?

– Ну, я ж тебе буквально потягла за руку з університетського коридору.

– Це правда.

Він знову усміхнувся і я мимоволі замилувалась цієї усмішкою, але згадала дещо значно цікавіше.

– А ти справді сніжний барс?

Кайрен підняв брову.

– Справді.

– Тобто ти реально можеш перетворитися?

– Можу.

Я подивилася на нього з таким захопленням, що він, здається, вже почав здогадуватися, до чого йде розмова.

– А покажеш?

– Ні.

Відповів надто швидко і навіть відступив на крок.

Я навіть не образилася, а просто схопила його за руку.

Наївний, від мене не втечеш! От моя подруга Оля завжди казала: ти, Юлька, як собі в голову щось втовкмачиш – усе, пиши пропало, танком тебе не зупинити. Так що кіць-кіць-кіць, де мій котик?

– Тоді пообіцяй, що сьогодні ввечері ми зустрінемося.

Він подивився на мою руку на своїй.

Потім на мене.

– Навіщо?

– Я хочу побачити тебе в образі сніжного барса.

– Амандо...

– Ну будь ласка.

– Це особисте. Я не показую свою звірину форму кому завгодно.

– А я не хто завгодно.

Він на секунду замовк.

– Ми знайомі третій день.

– Тим більше! Саме час перейти на новий рівень знайомства.

– Ти неможлива, - він усміхнувся.

– Можлива. Я прямо перед тобою стою.

Я знову легенько потягнула його за руку.

– Ну Кайрен...

Я дуже хотіла побачити барса. Правда, дуже, бо все моє реальне життя я була кошатницею, але робота забирала занадто багато часу, тому кота я так і не встигла завести. А тут переді мною стояв живий, красивий, високий хлопець, який буквально міг перетворитися на величезного пухнастого кота.

Як тут було залишатися серйозною?

Ніяк.

Я вже уявляла, як гладитиму його по голові і можливо, навіть за вухом.

Господи, яка я дурепа.

Але найсмішніше було навіть не це.

Я раптом згадала головну героїню.

Ну як? Як можна бути настільки сліпою? Перед тобою маячить прекрасний, високий, загадковий сніжний барс із котячими очима, який до того ж явно має характер, а ти бігаєш за Альфою?

Хоча Аманда теж була таємно закохана в Антуана, але зараз на її місці я і мій вибір кардинально відрізняється.