16

Я запанікувала.

Не сильно. Так, щоб зовні цього не було видно. Але всередині в мене вже горіла табличка: «СЮЖЕТ ВТРАЧЕНО».

Усе мало бути інакше.

Альфа мав закохатися в головну героїню. Антагоністка мала отримати свою порцію драми. Я мала тихенько прожити десь збоку й не лізти під колеса цього потяга. А після хеппі енду я б повернулася додому!

А тепер що?

Альфа розійшовся з антагоністкою, майже не звернув уваги на головну героїню й ішов прямо до мене.

Треба було щось робити.

І тут у моїй голові народилася думка.

Дурна.

Настільки дурна, що я навіть на секунду не повірила, що справді її розглядаю, але, як казав один мій знайомий, всі жінки діляться на три категорії: розумні, дурепи і розумні дурепи. Так от, здається, я все-таки належу до третьої категорії.

Я швидко озирнулася й побачила того самого сніжного барса – світле волосся, холодні котячі очі, широкі плечі й абсолютно незворушний вираз обличчя.

Ідеально. Якщо я буду з кимось іншим? Не обов’язково по-справжньому. Чисто для галочки. Хоча, оцінюючи цього красавчика, мушу визнати, я і проти гри по-дорослому протестувати не стану.

Тоді Альфа зрозуміє, що я зайнята, втратить до мене інтерес, повернеться до головної героїні, а сюжет спокійно покотиться своїми рейками.

Геніально.

Не чекаючи, поки Антуан підійде ближче, я розвернулася, схопила барса за руку й рішуче заявила:

– Ходімо.

Він навіть не встиг запитати куди, а я вже тягнула його коридором.

Здається, він пішов зі мною виключно тому, що, під впливом шокового здивування, його мозок тимчасово відмовився видавати інструкції.

Тепер, коли я нарешті опинилася поруч із ним, стало зрозуміло, наскільки він великий. Я сама не була низенькою, але поруч із ним почувалася майже мініатюрною. Він був вищий за мене приблизно на голову, і мав такі широкі плечі, що здавалося, форма була пошита на нього окремо від решти людства.

Але приблизно через десять кроків він усе-таки отямився.

– Ти щойно викрала мене посеред коридору.

– Не перебільшуй. Я тебе не викрала. Ти сам пішов.

Він подивився на наші зчеплені руки.

– Ти мене тягнеш.

Я теж глянула вниз.

Справді. І причому тягнула його досить нахабно.

Я відпустила руку.

– Добре. Тепер іди добровільно.

Він кілька секунд просто дивився на мене.

Не сердито, а швидше так, ніби намагався зрозуміти, де саме відбувається в моїй голові і який механізм зламався.

– Ти завжди така?

– Яка?

– Непередбачувана.

– Не знаю. Раніше не помічала.

На його губах ледь помітно смикнувся кутик. Він не засміявся, але я побачила цю реакцію.

А потім він уважніше подивився на мене.

Не так, як дивилися інші, не ковзнув поглядом по сукні, волоссю чи обличчю, а подивився так, наче порівнював мене з кимось, кого знав раніше.

І тут до мене дійшло, що для нього я все ще Аманда. Та сама тиха сіра мишка, яка зазвичай трималася осторонь, ходила в безформному одязі й намагалася бути непомітною.

А тепер я тягнула його за собою через половину університету.

Він нахилив голову.

– Ти дуже змінилася.

– Зачіску зробила.

– Я не про волосся.

Я промовчала.

Він задумався, а потім додав:

– Раніше ти зі мною майже не розмовляла.

– Можливо, ти був не дуже цікавим співрозмовником.

Цього разу він таки тихо засміявся.

І я зрозуміла, що влучила.

– Можливо, – погодився він.

Він ішов поруч, але тепер уже явно не просто дозволяв мені його тягнути. Він сам підлаштовувався під мій крок і, час від часу, поглядав на мене.

Я це помічала і мені навіть стало цікаво, що саме він там розглядає.

Коли ми проходили повз високі вітражні двері, я зупинилася й подивилася у відображення.

Він теж зупинився і наші силуети опинилися поруч.

Я – у новій темно-синій сукні, з вираженою талією, рожевим волоссям і він – високий, широкоплечий, світловолосий, із цими своїми котячими очима.

Поруч із ним я справді виглядала тендітною.

Я мимоволі усміхнулася.

– Що? – запитав він.

– Нічого. Подобається відображення.

Він глянув у скло, а потім перевів погляд на мене і сказав: – Мені теж.