15

Перше заняття минуло досить швидко. Я вийшла з аудиторії в чудовому настрої й уже майже дійшла до наступного коридору, коли побачила знайому сцену.

Точніше, я зрозуміла, що вона знайома, ще до того, як остаточно роздивилася учасниць.

Головна героїня.

Головна антагоністка.

Підручники, які щойно з гуркотом розсипалися по підлозі.

Ну звісно.

Я навіть пригальмувала.

У книзі ця сцена була описана досить детально. Антагоністка мала принизити бідну сирітку, та мала спершу спробувати заперечити, потім опустити очі, а на завершення – пустити одну красиву, майже кришталеву сльозинку.

Після цього з-за повороту мав з’явитися Альфа зі своїми друзями.

Він мав усе побачити. Розлютитися на Селесту, з якою до того мав стосунки, і заступитися за головну героїню. А потім холодним голосом повідомити антагоністці, що між ними все скінчено.

Класика. Банально до позіхання, але працює.

Я відійшла метрів на п’ять і завмерла, вирішивши цього разу не втручатися.

От чесно.

Нехай хоча б одна сцена піде так, як задумала авторка.

Я навіть внутрішньо приготувалася насолодитися видовищем.

Антагоністка продовжувала щось говорити. Головна героїня слухняно стояла перед нею. А я чекала.

Ще трохи.

І ще.

Альфи не було.

Друзів теж.

Головна героїня вже плакала, але я вирішила, що це вже дрібниці. Можливо, наш альфа-герой запізнюється за сюжетом.

Минуло ще кілька секунд.

Нічого.

– І довго ми ще будемо тут стояти?

Голос пролунав просто за моєю спиною, і я різко обернулася.

І прозріла.

Альфа і четверо його друзів. Незмінна п’ятірка перевертнів стояла за кілька кроків від мене й абсолютно спокійно спостерігала за сценою.

Я кілька разів кліпнула.

– Ви... давно тут?

Альфа знизав плечима: – Досить давно.

– І?

– Чекаємо.

– Чого?

Він подивився на мене так, ніби відповідь була очевидною.

– Ти ж хотіла подивитися, що відбувається. Ми вирішили постояти з тобою.

Я мовчки дивилася на нього. Це було настільки просто і настільки логічно.

І настільки неправильно, що в мене аж око сіпнулося.

Я повільно підняла руку й показала пальцем на головну героїню.

– А її захищати хто буде?

Альфа повернув голову в її бік. Потім знову подивився на мене.

– Не знаю.

– Як це – не знаєш?!

– А що я маю знати?

Я мало не вдарила себе долонею по лобі.

– Іди туди!

– Куди?

– Туди! – Я знову показала на дівчину. – Ти ж бачиш, її просто ні за що ображають!

Альфа насупився.

Я вже не могла зупинитися.

– Подивися, яка вона красива, яка ніжна і прекрасна!

Двоє його друзів переглянулися.

Я продовжила, бо мене знову понесло.

– Ти ж бачиш, яка вона хороша! Гарна! Надзвичайна! Вона стоїть там, бідна, самотня, а її твоя дівчина пресує просто посеред коридору!

– Моя... що?

– Твоя дівчина! – прошипіла я. – Антагоністка. Селеста! Пам’ятаєш? Вона ж твоя дівчина за сюжетом!

На обличчі Альфи з’явився вираз людини, якій щойно запропонували добровільно випити каструлю риб’ячого жиру. Він навіть пропустив мої слова про сюжет повз вуха.

Він ще раз подивився на антагоністку і знову перевів погляд на мене.

– Ти дуже дивна.

– Іди вже!

Він важко видихнув і нарешті рушив до них, а у мене всередині мало не заграли фанфари.

Нарешті!

Сюжет!

Я мало не заплескала в долоні.

Альфа підійшов до антагоністки, і далі все справді відбулося майже так, як я пам’ятала. Він жорстко поставив її на місце, при цьому не підвищував голосу, але від цього його слова звучали ще страшніше.

Навколо вже почали зупинятися студенти.

А потім Антуан спокійно, без зайвих пояснень, повідомив, що їхні стосунки закінчені.

Селеста зблідла. Коридор стих. Декілька людей навіть почали перешіптуватися.

Я задоволено кивнула сама собі.