14

Наступний ранок почався із сюрпризу.

Я вийшла з гуртожитку, зробила кілька кроків і зупинилася. Під будівлею стояли п’ятеро хлопців.

І, звісно ж, це був Антуан, поруч із ним – мій брат Ніколас. І ще троє красенів-перевертнів.

– Привіт! - я спокійно махнула братові рукою, обійшла їх і пішла далі.

Спочатку пішла, а потім пришвидшивши крок, практично побігла в напрямку навчального корпусу.

– Ей! Куди?!

Голос долинув від когось із компанії.

Я озирнулася через плече. Вони всі дивилися на мене, а я перевела погляд на брата. Глянула на його друзів. Знову на брата.

Стоп.

А чого вони взагалі тут стоять?

Усі п’ятеро.

З самого ранку і під моїм гуртожитком.

Мене чекали?

Я загальмувала.

І тут згадала ще одну важливу річ.

Учора я так захопилася шопінгом, новими сукнями й раптовим усвідомленням того, що життя в іншому світі теж може мати приємні сторони, що зовсім забула запитати брата про Селесту, а саме – що робити, якщо ця психічно нестабільна головна антагоністка вирішить мені помститися.

П’ятірка найкрасивіших перевертнів університету вже рушила до мене.

Повільно і впевнено.

З тією самою колективною ходою, яку в книгах зазвичай описують словами «небезпечні хижаки вийшли на полювання».

Мене це розсмішило, бо в реальному житті це більше схоже на п’ятьох хлопців, які з усіх сил старалися виглядати круто.

І тут я знову залипла на білобрисому красавчику. Чорні брови й вії, світлі очі з вертикально звуженими зіницями. Котячий погляд. Котяча грація.

Навіть голову він нахиляв якось по-котячому.

Я дивилась на нього і не розуміла: чому головна героїні книги брала альфу, як поруч був такий екземпляр. Якщо вже й мріяти про перевертня, то саме про такого.

Він був настільки красивим, що мені мимоволі захотілося сказати: – Мур-р...

Я прикусила язика.

Пізно.

Судячи з того, як він раптом підняв брову, я таки промуркотіла вголос.

Юлька! Що ти чудиш?

Антуан простежив за моїм поглядом і перевів очі на свого друга. Потім знову на мене і його обличчя помітно змінилося.

Здається, комусь не сподобалося.

Я ледь стримала посмішку. Ще б пак – головний красавчик університету, перед яким не могла встояти жодна дівчина, а тут такий облом.

Ну а що? Я просто дивилася. Не руками ж його чіпала.

Антуан не спішив починати говорити, але я вже приблизно уявляла, куди це все рухається, тому запитально припідняла брову.

– Давай я, – втрутився брат і підійшов ближче, – Ми тут через тебе.

– Через мене?

– Так. Хлопці дізналися, що ти моя сестра.

– Я тут вчуся три роки, до цього часу ти тримав моє існування в секреті? – мене знову кудись несло.

Один із хлопців пирхнув. Брат зробив вигляд, що не почув.

– І ще вони дізналися про твій конфлікт із Селестою.

– У цьому університеті новини розходяться швидше, ніж вірусні відео в Інтернеті.

Хлопці переглянулися. Слова, які вирвались в мене були їм невідомі.

Блін, Юлька, думай що говориш!

– Тому ми вирішили провести тебе до навчального корпусу, - все таки продовжив свою тираду Ніколас.

Я подивилася на всіх п’ятьох і спитала: – Навіщо?

– Щоб усі бачили, що ти під нашим захистом.

Я мовчала.

– Тобто, – уточнила я, – ви вирішили показово пройти зі мною через університет?

– Саме так.

Я ще раз подивилася на компанію: п’ятеро найвідоміших хлопців універу. Серед них син альфи столичного клану.

І я. Дівчина, яка ще два дні тому була настільки непомітною, що могла загубитися серед штор.

Оце я росту.

– Хлопці, дякую, звичайно, - я усміхнулася і продовжила, – але я про цю допомогу не просила.

Антуан нахмурився.

– Ми просто хочемо...

– Я справляюся сама.

Я поправила сумочку.

– Тому гарного вам дня.

Розвернулася, але на цей раз я не побігла, а повільно пішла до навчального корпусу, відчуваючи, як нова сукня рухається разом зі мною.

Темно-синя тканина. Гарне декольте. Корсет, який підкреслював талію. Тільки вчора куплена.

Моє світле волосся з рожевими пасмами спадало на плечі, а після куплених вчора кремчиків шкіра справді сяяла.