13

Ресторан виявився цілком пристойним.

Не палац, звичайно, але й не забігайлівка. Темне дерево, великі вікна, м’які крісла і ціни в меню, від яких у мене одразу виникло відчуття, що я потрапила в правильне місце.

Батько вже чекав.

Він виявився приблизно таким, яким я його й уявляла після всього, що встигла дізнатися про цю сім’ю: високий, статечний, добре вдягнений чоловік із тією особливою манерою дивитися на людей, яка одразу видає – грошей у нього достатньо.

Він підвівся, коли ми підійшли.

Подивився на нас.

– Амандо, Ніколасе.

– Батьку, - схилив голову брат.

Ну, принаймні я дізналася його ім’я.

Батько кілька секунд мовчки мене розглядав.

– Ти змінилася.

Я ледь не закотила очі.

Так. Сьогодні це вже стає загальнонаціональним спостереженням.

– Трохи.

– Волосся гарне.

– Дякую, - я чесно не розуміла про що з ним говорити і як би вела себе справжня Аманда.

– Одяг теж.

– Дякую.

– Ти схудла?

Я подивилася на нього.

– Ні.

Він кивнув, ніби отримав дуже важливу інформацію.

– Добре.

І все.

Ми сіли.

Я очікувала допиту, сімейної ради, розмов про Селесту, мій характер, мою поведінку, навчання, дисципліну і, можливо, навіть про те, чому я раптом вирішила змінити сірий балахон на пристойний одяг.

Нічого такого не сталося.

Батько був небагатослівним. Задав ще кілька питань щодо мого самопочуття, після того як Ніколас розповів про моє отруєння і часткову амнезію, але в основному вони обговорювали справи клану.

На цьому сімейна драма закінчилася, так і не розпочавшись.

Перед від’їздом батько підійшов до мене.

– Якщо тобі щось знадобиться, скажи братові.

Я кивнула.

– Добре.

Він коротко обійняв мене, попрощався і поїхав.

Я подивилася на карету, яка зникла за поворотом.

Потім на брата: – Повертаємося в універ?

– Так, - ствердно кивнув Ніколас.

Я вже зробила крок до карети, коли раптом зупинилася.

Стоп.

Та це ж прекрасна можливість.

І я буду дурепою, якщо не скористаюся нею!

Я повернулася до брата.

– Ти ж хотів переді мною вибачитися?

Він насторожився.

– Так.

– От і чудово, - я взяла його під руку і обрадувала. – Тоді нам треба дещо купити.

– Що?

– Та так, дріб’язок.

Він подивився на мене так, ніби підозрював пастку.

Правильно підозрював.

– Тобі справді щось потрібно? – запитав після кількох секунд мовчання.

– Дуже! – я навіть не стала уточнювати, наскільки «дуже», бо якщо вже життя видало мені шанс погуляти столицею за чужий рахунок, я не збиралася проявляти скромність і відмовлятися від такого подарунка долі.

До того ж батько виглядав далеко не бідним. Брат теж одягнений пристойно. Он як блистять запонки, явно не біжутерія.

А я, тобто Аманда, врешті решт є їхньою рідною донькою і сестрою, а не випадковою дівчиною, яку вони підібрали на вулиці.

Отже, совість залишаємо трохи посидіти в кареті. Хай відпочине.

Я потягнула брата до найближчої крамниці.

Потім до наступної.

Потім ще до однієї.

Столиця виявилася величезною.

І прекрасною!

Тут продавали одяг для представників десятків різних кланів, і кожен магазин був окремим маленьким світом. Я знайшла кілька суконь із незвичним для цього світу кроєм. Поверх основної сукні накидалися спеціальні корсетні конструкції, які підкреслювали талію й красиво формували силует.

Я приміряла першу.

Подивилася в дзеркало.

І завмерла.

Оце вже було зовсім інше. Пишні груди, стегна, вузька талія. Не модельна худорлявість, звичайно. Але навіщо мені модельна худорлявість, якщо природа й так не забула покласти все необхідне в правильні місця?

Я покрутилась перед дзеркалом.

– Оце я розумію.

Брат стояв біля дверей примірочної.

– Що?

– Нічого.