11

Поки йшла на пару, я всіляко намагалася пригадати, що ж узагалі було в тій книзі про дівчину, в чиє тіло я примудрилася потрапити.

І тут мене чекало маленьке, але дуже неприємне відкриття.

Майже нічого.

Ні, серйозно. Я пригадала головну героїню Амелію, пам’ятала альфу - Антуана, пам’ятала Селесту, яка була в цій книзі головною антагоністкою, пам’ятала загальні сюжетні лінії, які крутилися навколо любовних трикутників, ревнощів, сварок, бійок і ще чогось там, що я свого часу успішно пропускала.

А про Аманду?

Порожнеча.

Я навіть не могла сказати, чим вона займалася протягом більшої частини сюжету. Ну, носила записки. Бігала на доручення. Трималася десь біля Селести. Потім, здається, зникла.

Власне, судячи з усього, я зараз живу життям персонажа, якого автор сама забула.

Блін.

Як узагалі діяти, якщо ти не знаєш, що на тебе чекає?

У нормальному житті хоча б приблизно розумієш причинно-наслідкові зв’язки. Тут же я навіть не була впевнена, чи можна безпечно ходити цим університетом. Раптом за сюжетом якась цеглина впаде мені на голову?

Я вирішила, що поки що найкраща стратегія – спостерігати, не лізти поперед подій і не робити різких рухів. А ще – вижити до обіду.

До аудиторії я прийшла трохи раніше й одразу вибрала місце якомога далі від усіх. Судячи з уривків пам’яті Аманди, які періодично з’являлися в моїй голові, першокурсницею я точно не була. Судячи з розкладу, третій курс.

Сьогодні в розкладі значилися основи біології, перша допомога і ще кілька предметів, назви яких викликали в мене дуже приблизне розуміння того, навіщо вони взагалі існують.

Я сіла, дістала зошит, ручку й приготувалася хоча б спробувати вчитися. Зрештою, якщо вже я застрягла в цьому дивному світі, не завадило б розібратися хоча б у його базових правилах.

Ага, а як же.

– Амандо...

Я навіть не підняла очей.

– Амандо, ти мене чуєш?

Підняла.

Поруч стояла та сама дівчина в сірому одязі, яка вчора стукала до мене й повідомляла, що мене кличе Селеста. Тепер я впізнала її одразу. Така собі сіра мишка. Непримітна, тиха, з обличчям, яке легко вислизало з пам’яті, щойно на нього перестаєш дивитися.

Вона без дозволу сіла поруч.

– Ти взагалі розумієш, що наробила?

Я подивилася на неї і вирішила привітатись: – Доброго ранку.

– Я серйозно, Амандо.

– А теж серйозно вважаю цей ранок відносно добрим.

Вона явно не оцінила мій гумор.

– Учора в кімнаті Селести... Те, що там сталося... Тобі всього цього просто так не пробачать.

Я перевела погляд на викладача, який саме розкладав свої записи, а потім знову на дівчину.

– Що саме?

– Ти ще питаєш?

– Так.

– Ти змінила зачіску, одяг, почала поводитися зовсім інакше...

Я мовчала.

– Селеста цього не терпить. Ти ж знаєш, яка вона. Вона не дозволить якійсь служниці поводитися так, ніби вона їй рівня.

– Я не поводжуся так, ніби я їй рівня.

– Амандо!

Я зітхнула. Схоже, це надовго.

– Тобі треба бути обережнішою, – продовжила вона. – Справді. Якщо вона вирішить покарати тебе, ніхто не стане втручатися. Ти повинна пам’ятати своє становище. І взагалі, тобі варто поговорити з братом.

Я повернулася до неї.

– З братом?

– Так. Він може за тебе заступитися. Ну... якщо захоче.

Чудово. Сімейна підтримка в цьому світі, виявляється, працює за принципом «якщо захоче».

– Ти повинна попросити його поговорити із Селестою. Можливо, вона тоді відступить. Все-таки твоя сім’я має певний вплив. А ще тобі не варто було так різко змінювати одяг. Селеста дуже розлютилася, коли побачила тебе сьогодні.

Я машинально подивилася на свою білу блузку, чорну спідницю й волосся.

– Через одяг?

– Не тільки через одяг.

– А через що ще?

Дівчина замовкла.

Я чекала.

– Через... загальне враження.

– Ясно.

Вона знову нахилилася до мене:– Просто послухай мене. Я хочу тобі допомогти.

Це прозвучало так щиро, що я навіть на секунду замислилася.

А потім вона додала: – Ти ж знаєш, що без Селести ти тут ніхто.

Ось тепер усе стало на свої місця. Я повільно поклала ручку на парту.

– Досить.

– Що?

Я стукнула відкритою долонею по столу. Не сильно. Просто достатньо, щоб вона здригнулася.