9

Прокинулася я від шуму в коридорі.

На стіні знову сидів павук.

Той самий.

Я подивилася на нього.

Він подивився на мене.

– День бабака, – пробурмотіла я. – Нічого не скажеш.

З коридору долинув перший дзвінок, і я одразу згадала: перший – підйом, другий – попередження, третій – початок занять.

Отже, час ще був.

Я сіла на ліжку й озирнулася. Рушник за ніч розмотався, тому я так і спала – у халаті, з волоссям, розкиданим по подушці.

І раптом подумала: треба шукати позитив.

Навіть тут, у цьому книжковому пеклі.

Хоча б маленький.

Наприклад...

Я живу сама.

Озирнулася ще раз. Так, комірка: сірі стіни, меблів мінімум, але я сама.

Ніяких двох-трьох сусідок, які хроплять, позичають твої речі без дозволу, займають ванну на сорок хвилин і чомусь завжди залишають після себе волосся у зливі.

– Ура, – сказала я собі.

Павук на стіні ворухнув лапкою.

– Не саркастично. Я справді зараз шукаю позитив.

Він, на щастя, промовчав.

Я підвелася й підійшла до дзеркала.

І тут мене чекав перший ранковий шок.

Я завмерла.

– Ого.

Волосся.

Моє... тобто Амандине волосся.

Воно змінилося.

Сірого кольору більше не було. У дзеркалі на мене дивилася блондинка з рожевими пасмами.

Я нахилилася ближче, потім повернула голову в один бік, в інший.

– Зефірка...

Волосся залишилося на місці. Не випало, не обгоріло й не перетворилося на щось небезпечне.

І це вже був успіх.

– Отже, починаємо з плюсів, – урочисто заявила я своєму відображенню. – Волосся не вилізло. Плюс. Сірого кольору більше немає. Теж плюс.

Я підняла пасмо.

Легкі кучері. Мабуть, через те, що я спала з рушником. Нерозчесане волосся спадало хвилями на плечі, а рожеві пасма виглядали так, ніби я навмисно витратила кілька годин у салоні на модне фарбування.

– Шикардос.

Колись я теж експериментувала з волоссям. Щоправда, років вісім тому. Тоді було модно фарбувати окремі пасма, і я якось прийшла додому із синім.

Мама сказала, що це дуже сміливо. Я відповіла, що це модно. Через два тижні зрозуміла, що це була помилка.

Але зараз мені подобалося. Принаймні більше, ніж той сірий колір, який Аманда роками ховала в тугу гульку.

Я торкнулася пасма.

– Цікаво, що це за ефект?

Погляд ковзнув на кінчики волосся.

Шампунь. Маска. Можливо, якась магічна реакція.

А може, я просто ненавмисно винайшла новий спосіб фарбування волосся. Треба буде дізнатися, як оформити патент у цьому книжковому світі.

Але розбиратися з магічною косметологією можна було пізніше.

Зараз настав час подумати про одяг і я відкрила шафу. Від вигляду одноманітних сірих балахонів у мене сіпнулося праве око.

– Це все треба просто спалити!

З гардеробом однозначно треба було щось робити.

Я вже знала, що в Аманди є гроші. Батько колись відкрив на її ім’я рахунок і регулярно його поповнював, але сама вона майже не користувалася цими коштами. А ще в неї був невеликий підробіток: дівчина писала за інших студентів домашні завдання, реферати й різні навчальні роботи.

Я навіть присіла на ліжко.

– А ти не така проста, Амандо.

Судячи з усього, вона встигла назбирати пристойну суму.

І я вирішила, що настав час нею скористатися.

Точніше – інвестувати.

У себе.

А що?

Я ж фінансовий аналітик.

Якщо вже робити капіталовкладення, то в найнадійніший актив – власну зовнішність.

Якщо завтра я якимось дивом повернуся у своє тіло, нехай Аманда хоча б прокинеться й побачить себе нормально вдягненою. З доглянутою шкірою, нормальним волоссям і без гардероба кольору «вітаю, я сіра миша».

Я глянула на розклад.

Сьогодні четвер.

Отже, попереду п’ятниця і вихідні.

– Добре.

Я потерла руки.

– На вихідних ідемо по магазинах.

А сьогодні працюємо з тим, що маємо.

Я знову витягла чорну спідницю-олівець. До неї взяла блузку кольору айворі з пишними рукавами, прошитими білою вишивкою зі срібною ниткою.