5

Проходячи повз величезне вітражне вікно, я раптом зупинилася. У кольоровому склі відбивалася моя нова фізіономія: сірувате волосся, бліде обличчя, чужі очі. Виглядала я так, ніби все життя працювала на цвинтарі й щойно дізналася, що підвищення не буде.

Я подивилася на себе й тихенько сказала: – Ну будь ласка. Ну хоч спогади. Мені ж треба розуміти, як взагалі побудований цей університет! Я навіть почекала. Нічого.

– Ну, з моїм везінням... – зітхнула й рушила далі.

Добре. Значить, будемо підкорювати ці стіни самостійно. Зрештою, вдалося ж мені підкорити свої майже тридцять років життя. Я мала квартиру – невеличку, але свою, з ремонтом, який сама придумала, вибрала й вистраждала разом із майстрами. У мене була нормальна робота, хороша посада, пристойна зарплата і непогані перспективи. А найголовніше – мені подобалося те, чим я займалася.

Так, я була фінансовим аналітиком. Не найромантичніша професія для жінки, яка читає фентезі й іноді мріє про загадкового красунчика з магічними очима, зате дуже корисна, особливо коли життя раптом вирішує підкинути тобі альтернативну реальність.

Моя робота навчила мене не просто дивитися на цифри. Вона навчила дивитися на те, що є, і думати, що з цього можна зробити. Є дані – аналізуємо. Є проблема – шукаємо причину. Є ризик – оцінюємо. Є повний песець – визначаємо, наскільки він повний і чи можна щось із ним зробити.

І саме тому я вирішила: поки це сон, спробую отримати від нього задоволення. А якщо це не сон... Ну, про це я подумаю потім. Панікувати на порожній шлунок було неефективно.

Я йшла коридорами університету, намагаючись запам’ятати хоча б приблизно, де що розташовано. На другому повороті вже забула, звідки прийшла, а на третьому перестала розуміти, де право, а де ліво. Прекрасно.

Через кілька хвилин я абсолютно випадково забрела до бібліотеки. І тут навіть зраділа. Бібліотека – оце вже стратегічно важливе місце. Якщо я справді опинилася в книзі, яку читала вчора, то знань про цей світ у мене було приблизно стільки ж, скільки в середньостатистичного туриста про країну, куди його викинуло без паспорта.

Я, звісно, могла спробувати згадати сюжет, але з цього була невелика користь. Я пам’ятала головних героїв, основні події й приблизно те, хто кого хотів убити, одружити або врятувати. А от світ... Тут мушу чесно зізнатися: через свою лінь я, здається, пропустила той абзац. Ну знаєте, коли автор пише: «У цьому світі існували сім великих кланів, кожен із яких...», а ти така: «Так-так, дуже цікаво. Що там у нас далі?» і перегортаєш. Очевидно, карма вирішила, що тепер я маю цей пробіл заповнити.

Я підійшла до старенького бібліотекаря. Він подивився на мене поверх окулярів із таким здивуванням, ніби студентка в бібліотеці під час пар була явищем надзвичайно рідкісним.

– Вам допомогти? – нарешті запитав він.

– Мені потрібна якась дуже проста книга, де пояснюють, як влаштований цей світ.

Бібліотекар завмер. Я зрозуміла, що сказала щось не те.

– Тобто... – швидко додала я, – я хочу освіжити знання.

– Освіжити? – Він ще кілька секунд розглядав мене, потім знизав плечима, – Третій стелаж праворуч, верхня полиця. Розділ «Основи суспільного устрою та кланової системи».

– Дякую.

Книга виявилася товстою. Дуже товстою. Я відкрила її й почала читати.

Через десять хвилин моє обличчя витягнулося. Через двадцять я вже сиділа, підперши щоку рукою, а через тридцять просто дивилася на сторінку, намагаючись осмислити прочитане. Клани, території, альфи, спадкоємці, шлюбні союзи, внутрішня ієрархія, політичні домовленості, різні види перевертнів... Я перегорнула сторінку. Ще клани, ще території, ще політика.

І десь посеред усього цього знайшла згадку про себе. Точніше, про Аманду Лінч. Дочка могутнього західного клану. Без внутрішнього звіра. Без особливого статусу. Без перспектив.

Я перечитала абзац ще раз.

– Я справді ніхто, – пробурмотіла я.

Було трохи образливо. Ну чому? Чому я не потрапила в книгу принцесою? Чому не красунею? Чому не могутньою відьмою з древньою магією? Чому хоча б не тією другорядною аристократкою, яка випадково виявляється спадкоємицею стародавнього роду? Ні. Я – дівчина на побігеньках. Печалька.

Збиралася продовжити знайомство із світом, коли в бібліотеці почувся звук кроків.

– Адептко?

Я підняла голову. До мене наближався молодий чоловік у форменому одязі університету. На вигляд – звичайний. Без золотих ґудзиків, без героїчної щелепи, без волосся, яке красиво розвівається навіть у приміщенні. Звичайний хлопець. Вовк-перевертень, судячи з того, що я вже встигла прочитати, і, схоже, не з найвищого клану.

– Що ви тут робите? – запитав він. – Зараз ідуть заняття.

Я подивилася на нього, потім на книгу, потім знову на нього. Мозок вперто відмовлявся придумати щось розумне.

– Мені погано.

Він насупився: – Погано?

– Голова тріщить. Це було навіть не зовсім брехнею – голова справді тріщала, просто не від хвороби, а від кількості інформації.

– Вам треба до лікарського крила.