3

Перше, що я побачила, коли розплющила очі, був павук – великий, волохатий і достатньо впевнений у собі, щоб претендувати на цю кімнату замість мене. Я дивилася на нього секунд п’ять, а він – на мене. Потім я заплющила очі. Не тому, що злякалася (тобто злякалася, звісно), а тому, що була впевнена: варто відкрити їх знову, і я прокинуся у власному ліжку. З білою постіллю, телефоном на тумбочці, кондиціонером і без членистоногих розміром із мою долоню. Я почекала: раз, два, три. Розплющила очі – павук був на місці.

– Та ну вас, – знову заплющила очі, цього разу сильніше. Можливо, я просто дуже реалістично сплю? Таке буває, особливо після шампанського... А шампанського вчора було чимало. Ми сиділи з Олею та Анею в гарному барі, було весело.

Я точно пам’ятала, як лягла спати у своїй квартирі, на ремонт якої витратила стільки грошей, що аж боляче згадувати. Світлі стіни, мінімалістичні меблі, нова кухня, красивий диван і жодних павуків. Отже, це сон. Без варіантів.

Я знову відкрила очі. Павук сидів на стелі.

– І чого ти на мене витріщився? – промовила вголос і повільно сіла на ліжку. – Сон.

Мозку, очевидно, було легше, коли його не залишали наодинці з думками. Кімната виявилася маленькою: сірі стіни, дерев’яний стіл, явно не моє ліжко й стара шафа. На столі лежав якийсь зошит. За вікном замість міського пейзажу темнів справжній ліс. Не парк, не сусідній будинок, а ліс.

– Добре, це дуже переконливий сон, – кивнула сама собі.

Ще хвилину я сиділа нерухомо, а потім вирішила встати. І саме тут почалося найцікавіше: відкинула ковдру, поставила ноги на підлогу й завмерла. Ноги були... не мої. Поворухнула пальцями – працюють, але самі ноги чужі: товстіші, світліші, молодші. Підняла руки й остаточно перестала дихати. У мене ніколи не було таких тонких зап’ясть! Я перевернула долоні, провела рукою по передпліччю й обережно торкнулася обличчя: ніс, щоки, губи – все чуже.

Я підхопилася з ліжка так різко, що мало не врізалася в стіл: – Ні! НІ!

Павук на стелі, здається, теж почав нервувати. А я нарешті побачила дзеркало біля шафи. Підходити було відверто страшно. Бо якщо там моє відображення – я просто дивно сплю. А якщо не моє... Ні, це порушення законів природи! Я доросла жінка, я плачу податки, сама обирала плитку у ванну й виплатила іпотеку!

Зробила крок, другий, глянула в дзеркало й випала в осад.

На мене дивилася дівчина років вісімнадцяти, з блідою шкірою та дивним сіруватим волоссям, ніби притрушеним порохом. Вона виглядала великою. Як і будь-яка поважаюча себе мадам під тридцять, я стандартно раз на місяць сідала на дієту й заставляла себе ходити в спортзал, тому опинитися в тілі із зайвою вагою було образливо до сліз. Безформна сіра сорочка остаточно доповнювала образ людини, котра програла боротьбу зі шкідливою їжею.

– Я померла? Це рай? – запитала у відображення. Те мовчало. – Ні, якщо це рай, то в ньому проблеми з дизайном інтер’єру. Торкнулася волосся – сиве чи сріблясте, довге, середньої густини. Смикнула пасмо: – Ай! Боляче! Галюцинація...

Серце калатало так, ніби намагалося втекти з організму раніше за мене. Я сіла на ліжко, провела долонями по обличчю й спробувала мислити логічно. Варіант перший: я сплю. Чому тоді все настільки реально? Варіант другий: галюцинації. Малоймовірно. Варіант третій: мене викрали, напоїли речовиною, зробили пластичну операцію й привезли в ліс. Але для чого? Хто настільки ненавидить мене, щоб провести операцію зі зміни всього тіла, а потім залишити в кімнаті з павуком?

Я встала й підійшла до дзеркала вдруге – повільніше й уважніше. Стягнула через голову сіру сорочку-прямокутник і повернулася боком: – Ого.

Фігура виявилася не ідеальною, але й не настільки поганою: талія, пишні груди, округлі стегна, повні губи. Оглянувши шафу, я все зрозуміла: там висіли суцільні широкі, сірі, безформні сукні-мантії. – Я не знаю, хто ти, але я цей мішок не одягну! – вигукнула я.

На нижній полиці знайшла чорну спідницю, білу блузку з воланами, пояс і подовжену жилетку з емблемою університету. Перевдягнулася, поправляю комір біля дзеркала: – Ось. Людина. Трохи дивна, з незрозумілим волоссям, але людина.

Уже хотіла відійти, коли побачила на столі зошит – це виявився щоденник. Перші сторінки містили ім’я, дату й записи про навчання. Я перегортала сторінки, і через десять хвилин у мене відвисла щелепа, через п’ятнадцять я майже не дихала, а через двадцять просто дивилася в одну точку. Вчора ввечері ми з дівчатами обговорювали книгу про перевертнів, а сьогодні я прокинулася в тілі персонажа з цієї ж книги!

Я навіть пам’ятала сюжет: Антуан – головний герой, красивий вовк, син вожака, майбутній альфа з рудим волоссям, широкими плечима, незастібнутою сорочкою, медальйоном і чотирма гарячими друзями. П’ятеро найпопулярніших хлопців університету.

– Я потрапила в книгу... – повільно підняла голову. – Але я не головна героїня, не антагоністка, не кохана альфи, не таємна спадкоємиця і не відьма. Та я навіть не подруга головної героїні!

Судячи із записів, дівчину звали Аманда. Вона крутилася біля головної антагоністки, передавала записки, виконувала дрібні доручення й отримувала прочухана за невдалу роботу.

– Ви серйозно? А нормальною попаданкою мене зробити було слабо?! – пройшлася я кімнатою. – Люди потрапляють у красунь, принцес, могутніх магинь, а я – дівчина на побігеньках!