1

Юлька стояла перед дзеркалом і востаннє підводила губи червоною помадою. Червона сукня сиділа якраз так, як хотілося, волосся вкладене, очі підведені, помада – яскрава, майже одного відтінку із сукнею.

Вона критично оглянула себе: – Красотуля, – сказала сама собі й підморгнула. – Ну, майже.

Із коробки дістала нові червоні туфлі, які досі не встигла жодного разу вигуляти.

– Сьогодні ваш зоряний час, – повідомила вона взуттю.

Взула одну туфлю, зробила крок, і нога небезпечно поїхала вбік. Наступної миті каблук відвалився. Юлька застигла, повільно подивилася вниз, потім на дзеркало: – Та ви знущаєтесь?

Вона підняла туфлю й розглянула зламаний каблук. Двадцять тисяч гривень.

Двадцять.

Тисяч.

– Ні, ну реально, – обурено сказала вона своєму відображенню. – Я могла купити туфлі на AliExpress за дві тисячі. Вони б теж зламалися, але хоча б було не так образливо. І ще б на решту замовила сукню, косметику і нормальну вечерю.

Настрій почав сповзати кудись униз, але тут задзвонив телефон.

– Алло?

– Добрий вечір. Я вже під вашим під’їздом.

– Ох, чорт, – глянула на годинник Юлька.

Вона схопила сумочку, глянула на бідолашні червоні туфлі, потім на свої ноги і швидко витягла зі шафи старі білі.

– Вибачайте, – сказала вона червоним. – Ви сьогодні не пройшли кастинг.

За хвилину вона вже бігла сходами вниз, притримуючи сукню.

Коли Юлька нарешті зайшла до клубу, Оля й Аня вже сиділи за столиком.

– Ну нарешті! – вигукнула Аня. – Ми вже думали, що ти передумала.

– Я мало не передумала, але не через вас, – Юлька сіла на стілець.

Оля відразу глянула на її ноги: – А де червоні туфлі?

– Не питай. Вони прожили недовге, але насичене життя.

– Зламалися? – розсміялася Аня.

– Один каблук. Новісінькі. Двадцять тисяч.

– Двадцять?! – Оля аж поставила келих.

– Ти могла купити п’ять пар нормальних туфель! Або десять пляшок просекко.

– Не нагадуй. Я й так страждаю.

– Тоді пий. Це допоможе пережити втрату, – Аня посунула до неї келих. – Ми вже встигли випити по одному без тебе, бо поки тебе дочекаєшся, можна на пенсію вийти.

Вони цокнулися келихами: за зустріч і за те, щоб сьогодні жодна з них не телефонувала колишньому.

– Особливо ти, Аню, – додала Юлька.

– Я його давно заблокувала!

– Ти його минулого місяця розблокувала і дзвонила йому посеред ночі.

 – Я перевіряла, чи він змінився. І ні, не змінився.

– Ну от бачиш.

– А як тобі взагалі вдалося сьогодні вирватися з дому? – звернулася Юлька до Олі.

– Ох… Мій, як завжди, бурчав, але відпустив, – Оля відкинулася на спинку стільця й почала загинати пальці. – «Чому ти не поміняла памперс? Чому їжа пересолена? А що, котлет сьогодні не буде? А підлогу ти коли мила?».

– Він серйозно це питає? І що ти відповідаєш?

– Рахую до десяти і намагаюся не вбити його пательнею.

 – Найгірше, що він реально щиро вважає, ніби я в декреті відпочиваю, – продовжила Оля під загальний сміх. – У його уявленні я весь день сиджу вдома. Ну, іноді встаю – мабуть, щоб відпочинок не був надто одноманітним.

– Це чоловіча суперсила, – сказала Юлька. – Вони можуть дивитися на дитину, яка двадцять хвилин кричить, і думати: «Ну нічого, зараз поспить – і все».

– А потім ця дитина не спить, не їсть, а ти тим часом маєш бути прибиральницею, кухаркою, прачкою, психологом, матір’ю, нянькою і дружиною! – підхопила Аня.

– І при цьому залишатися еротичною тигрицею в ліжку, – додала Юлька.

– Якою тигрицею? – фиркнула Оля. – Я ввечері максимум – втомлена морська свинка.

– От тому ми з Юлькою й не поспішаємо заміж, – зареготала Аня. – Спочатку треба знайти чоловіка, який знає, де в квартирі лежить пральний порошок і як включається пральна машинка.

– От тільки не треба так завищувати вимоги, – усміхнулася Оля, - а то в дівках залишитеся.

Просекко закінчилося непомітно, потім з’явилася друга пляшка. Після другого келиха Аня заявила, що зараз почне сумувати за колишнім, тому всі швидко перебралися на танцпол. Музика гриміла, світло миготіло, дівчата танцювали.

Десь хвилин через двадцять біля них з’явився хлопець – дуже молодий, невисокий, худорлявий і добряче напідпитку.

– Дивись. Прийшов обійняти, поплакати й пожалітися, – прошепотіла Аня. Хлопець щось пробурмотів Ані.

– Каже, що я красива, – переповіла вона.

– Передай, що він теж, щоб людина не втрачала надію, – усміхнулася Юлька.

Тим часом юнак переключився на Юльку й почав незграбно до неї підступати. Вона робила крок убік – він за нею, вона ще крок – він знову. Виглядало це так, ніби він не залицяється, а намагається акуратно біля неї припаркуватися.