ПРОЛОГ

Правило перше: у цьому домі не кричать — за нас кричить сигналізація.

Правило друге: після заходу сонця ніхто не виходить. Окрім нього.

Правило третє… Третє, зазвичай, Альфа навіть не встигав озвучити, як чергова кандидатка в няні тікала. От і зараз двері гримнули, і молода красуня побігла до воріт так, наче за п’яти її кусали біси.

В агентстві його запевняли, що найбільшу стресостійкість мають відьми. Збрехали. Вкотре.

Северин торкнувся панелі, і сирена ввічливо стихла. Пахло кавою, ваніллю з дитячого шампуню й смолою від свіжонатертої дерев’яної підлоги. На мармуровому острові був аркуш зі списком правил, а поруч причаївся борошняний відбиток маленької долоні. Під ногами муркотів робот-пилосос і чесно намагався проковтнути цей «сніг».

— Вилазьте, — сказав він, не підвищуючи тону. Силу Альфи також не випустив. Не було потреби.

З-під шафи спершу показався носик іграшкового ведмедика. Потім вилізла Стефа: шість років, борошно від вій до підборіддя, два русяві хвостики сторчма. Вона пригорнула іграшку так міцно, ніби вони були одним цілим.

— Вона сама пішла, — змовницьки прошепотіла мала.

— А ви просто підказали їй шлях.

— Ми просто підказали їй шлях, — чемно погодилась і всміхнулася донька. Коли ця дівчинка з очима кольору молочного шоколаду усміхалась, Северин — грізний альфа ведмедів — танув, як морозиво без вафельки.

З-під тумби для взуття задкував Назар. Восьмирічний. Худий, як ліщина. На коліні виднівся пластир, на чорній футболці — відбиток борошняної долоні. В руках він тримав моток рибальської ліски, що тяглася до моторчика старого дрона, приклеєного скотчем під рейлінгом. Смарт-розетка, датчик руху, маленький динамік — цей конструктор-хаос дивом працював і коштував Северину ще однієї няні.

Скількох вони вже «вижили» відтоді, як Амалія пішла? Він навіть й рахувати не став. Достатньо й того, що скоро його будинок справді почнуть вважати проклятим. І, можливо, ця теорія не зовсім безпідставна.

— Це був експеримент. Ми перевіряли евакуаційний сценарій, — серйозно повідомив син, не підводячи очей. — І нерви персоналу. Вони слабкі.

— І пастку, — додала Стефа солодко. — Вона сказала «ой-ой-ой» і побігла курочкою. Тату, уявляєш? А казала, що не вміє бігати.

— Не пастку, — виправив Назар, уже клацаючи в застосунку, щоб усе повернути «як було». — Наукову симуляцію.

Потяг до «науки» в нього з’явився ще, коли він повзав. Як підріс, від його експериментів усім у домі стало затісно.

Старший не ховався. Остап сидів на спинці дивана і жував сірник без сірки.

Йому було дев’ять. Погляд — рівний, батьківський.

Северин одним рухом підчепив миску, висипав рештки борошна у відро і струснув із портьєр білий пил. Будинок відгукнувся на його доторк, ніби впізнав власника: тепла підлога підлаштувалась до комфортної температури, вентиляція перейшла на тихіший режим, світло вбудованих бра притихло до медового.

— Правило перше, — нагадав він. — У цьому домі не кричать.

— Ми не кричали, — миттю образилась Стефа. — Це сигналізація.

— Сигналізація — це ми, — буркнув Остап, спльовуючи сірник у долоню. — Ми її ввімкнули. Забула?

Назар притис плечем планшет до столу, проводячи пальцем по діаграмі децибел. Стефа вже тягнулася до швабри й мало не посковзнулася на білому пилі — Северин підхопив її за капюшон рожевого худі просто в повітрі й поставив рівно. Рука в нього була тепла, надто тепла для людини — якраз для перевертня. Від цього тепла діти стихали швидше, ніж від будь-якого «тихо».

— Прибираємо, — сказав. — Борошно  змити, ліску  згорнути, все в налаштування за замовчуванням. П’ять хвилин. Помірний шум.

У ведмедів слух надто чутливий, вони люблять тишу. Його дітей це, здається, ніколи не обходило.

— Скільки  це «помірний»? — Назар уже відкрив застосунок і приготувався вимірювати звук.

— Доки я не скажу «досить».

Остап беззвучно зістрибнув, став між сестрою й дверима: позиція, яку син займав рефлекторно. Він дивився прямо, без виклику, готовий виконати будь-яке завдання батька.

— Вона брехала, — сказав хлопчик. — Про ліс. Про те, що любить дітей і ніколи не тікає.

Остап стис губи, ніби втримав зайве слово всередині. Для нього це «брехала» відгукнулось знайомим болем. Він був замалим, щоб дорослішати, але довелося після того, як мати їх покинула.

Чи то правильніше буде сказати: покинула Северина? Дітей Амалії він не збирався віддавати. Нікому не віддасть.

Скоро з безладом було покінчено.

Вбудована плита ожила під подушечками пальців Альфи, кавомашина загула, а чайник озвався ледь чутним посвистом. На підставці вже чекали вчорашні млинці — золоті, рівні, його запасний план на випадок буденних катастроф.

— Від сьогодні у нас нове правило, — промовив Альфа, наливаючи молоко в чай; над порцеляною піднялася легка хмаринка пари.

— Знову? — Назар уже тягнувся по маркер, аби записати його на магнітній дошці.