ПРОЛОГ

Правило перше: у цьому домі не кричать — за нас кричить сигналізація. Правило друге: після заходу сонця ніхто не виходить. Окрім нього. Третє правило, зазвичай, Альфа навіть не встигав озвучити: чергова кандидатка в няні давала драла раніше. От і зараз двері бахнули так, що задрижало скло, а красуня чесанула через двір так, наче за п’яти її кусали біси.

В агентстві його запевняли, що найбільшу стресостійкість мають відьми. Як завжди збрехали.

Северин торкнувся панелі, і виття сирени нарешті захлинулося. Пахло кавою, дитячим шампунем і вечерею. На мармуровому острові білів аркуш із правилами, а поруч у борошні красувався крихітний відбиток долоні. Під ногами захлинався робот-пилосос, марно намагаючись проковтнути цей "снігопад".

— Вилазьте вже.

З-під шафи спершу показався носик іграшкового ведмедика. Потім вилізла Стефа: шість років, припорошені борошном брови та вії, русяві хвостики сторчма. Вона пригорнула іграшку так міцно, ніби та була її єдиним алібі.

— Вона сама пішла, — змовницьки прошепотіла мала.

— А ви просто підказали їй шлях.

— Ми просто підказали, — свято підтвердила мала і розпливлася в усмішці.

Коли ця дівчинка з очима кольору молочного шоколаду усміхалась, Северин — грізний альфа ведмедів — танув, як морозиво без вафельки.

З-під взуттєвої полиці виповз Назар. Вісім років, худий і гнучкий, як молода ліщина. У руках хлопчисько цупко стискав котушку ліски, що тяглася кудись під кухонний рейлінг — просто до випатраного моторчика від старого дрона. Мінус іще одна кандидатка.

Скількох вони вже «вижили» відтоді, як Амалія пішла? Він навіть й рахувати не брався. Скоро про маєток почнуть шепотітися як про чортове лігво. І, правду кажучи, будуть не такі вже й далекі від істини.

— Це був плановий тест, — серйозно повідомив син, не підводячи очей. — Просто у неї виявилися слабкі нерви…

— Вона сказала «ой-ой» і побігла курочкою, — солодко додала Стефа. — Тату, уявляєш? А казала, що на підборах не бігають.

Тяга до експериментів у Назара прорізалася ще в манежі, а коли хлопець підріс — у домі банально стало тісно для його винаходів.

Остап не ховався. Старший, дев'ятирічний, вальяжно вмостився на бильці дивана й методично жував розщеплений сірник. Погляд був як дзеркало батькового: важкий, вичікувальний.

Северин одним замахом згріб миску, зсипав борошно у відро і збив «білу паморозь» із важких портьєр. Дім відгукнувся на його рух, як живий: тепла підлога підлаштувала градус, витяжка принишкла, а точкові світильники на стінах пом'якшили тон до густого медового.

— Правило перше, — нагадав він. — У цьому домі не кричать.

— Ми й не кричали! — спалахнула Стефа. — То вона репетувала. І сирена.

— А сирену хто запустив? — буркнув Остап, випльовуючи цурпалок сірника просто в жменю. — Ми. Пам'ять відшибло?

Назар притиснув планшет ліктем, вивчаючи піки звукової хвилі. Стефа смикнулася по швабру, послизнулася на білій доріжці — й Северин перехопив її за капюшон рожевого худі на льоту, поставивши на ноги.

— Нумо живо за роботу, — скомандував він. — Приберіть все. П'ять хвилин, і щоб без шуму.

У ведмедів слух надто чутливий, вони люблять тишу. Але його дітей це, здається, ніколи не обходило.

Остап зістрибнув на килим, мовчки ставши плечем до сестри — звична позиція захисника.

— Вона брехала, — кинув він батькові просто в очі. — Що любить глушину. Що з дітьми ладнає і ніколи не кине.

Остап стиснув губи в тонку нитку, давлячи решту слів. Він занадто рано подорослішав — у той самий день, коли мати зачинила за собою двері. Чи то пак, покинула Северина. Бо дітей Амалії він би все одно не віддав. Ні їй, і нікому в цілому світі.

За чверть години хаос вдалося приборкати.

Індукційна плита слухняно клацнула під пальцями Альфи, низько загула кавомашина, а чайник видихнув першу тонку цівку пари. На тарілці вже чекали млинці від Марти — золотисті, пухкі, його універсальний щит проти дитячих катастроф.

— Відсьогодні у нас нове правило, — промовив Берест, цівкою доливаючи молоко в міцний чай. Над порцеляною звилася пара.

— Знову? — Назар уже висмикнув маркер, готовий шкрябати на магнітній дошці.

— У цьому домі не випробовують тих, хто тримає його стіни.

— Це про… тебе? — Стефа втисла плюшеву ведмежу морду собі в щоку й зміряла батька спідлоба.

Від того погляду в грудях ворухнувся глухий острах: коли ця мала підросте, вона трощитиме чоловічі серця на друзки. Северин навіть подумки боявся зазирати в той день.

— Про мене, — підтвердив він. — І про кожного, хто переступить поріг із наміром залишитися.

— А якщо… не схоче? — запитав Остап.

— Тоді вони не наші, — сказав Северин. — І скатертиною доріжка.

Бажано тільки без їхньої фірмової допомоги в спину. Але якщо Альфу слухалась зграя, то ці троє були окремим, абсолютно некерованим хаосом.

— Тату… — покликав Назар. — Ми сильно напартачили?