Розділ 19

Ми ще стояли в колі світла, коли фреска повільно згасла.
Повітря в залі стало важчим — ніби хтось висмоктав із нього тепло.
З-під ніг долинув глухий тріск — тріщина пробігла по камені, тікаючи до дальньої стіни.

Ґедеон підняв кирку, постукав по плиті.
— Порожньо, — сказав він. — Тут щось під нами.

[Оновлення карти: виявлено прихований рівень.]

— Схоже, «другий етап» — це не лише шахти, — пробурмотів Кай, — а те, що під ними.

Ми знайшли сходи: вузький спуск між плитами, обрамлений рештками барельєфів.
Вздовж стін текла вода, пахло залізом і старістю, як у забутій бібліотеці.

Смолоскипи ледве тримали полум’я.
Коли ми спустилися, їхнє світло ніби поглиналося повітрям — тут темрява була густою, липкою.

Я витягнув один з осколків фосфориту, з верхнього рівня.  Від каменю спалахнуло слабке світіння, освітив простір довкола.
Перед нами відкрився коридор.
Стіни — гладкі, з вкрапленнями тих самих кристалів, але іншої форми.
Не людська геометрія — лінії злегка вигнуті, ніби створені під іншим кутом зору.
На кожній плиті були візерунки, схожі на хвилі чи жили — вони тьмяно світилися зсередини, мов живі.

[Локація: Підземний храм Ан-Рагет.]
[Статус: Нерозвідана зона. Рівень небезпеки: невідомий.]

Ми йшли обережно.
Кіт шипів на порожнечу, притиснувши вуха, хвіст розпушився.
Здавалося, сама тиша дихала.

З глибини долинав легкий шепіт — не слова, а звук, схожий на подих крізь воду.
Раптом по стіні ковзнула тінь.
Не тіло, не людина — радше відбиток руху, як слід від спалаху світла.
Одна. Потім ще одна.

Вони з’являлися й зникали, наче хтось іде поруч, але в іншому часі.
— Бачиш…? — прошепотіла Ліра.
— Не чіпай, — швидко сказав я. — Це не монстри.

[Сканування: аномальна сутність. Визначення: Відлуння Предтеч.]
[Опис: енергетичний слід давнього розуму. Не вороже, але реагує на магію.]

Тіні зупинилися перед фрескою, майже непомітною на стіні.
Вони витягнули руки, торкаючись невидимого бар’єра.
Повітря здригнулося — і над підлогою спалахнув символ, той самий, що ми бачили нагорі, тільки вирізьблений навпаки: не знак світла, а знак порожнечі.

[Виявлено запечатане святилище Ан-Рагет. Необхідний ключ доступу: амулет Предтеч.]

Ґедеон повільно витягнув амулет — той, що він здобув у залі міні боса.
Світло фрески відбилося в його поверхні.
Амулет ніби впізнав місце — засвітився зсередини м’яким блакитним сяйвом.

— Схоже, наш трофей — не просто дрібничка, — видихнув Кай.
— Не просто, — погодився я. — Це ключ. До місцевого минулого.

Стіна перед нами засвітилася. Лінії узору розійшлися, складаючись у зображення проходу.
Зсередини вдарив холодний вітер, що пах сіллю й застояною водою.

[Активовано: Перехід до святилища Ан-Рагет.]
[Попередження: зона не рекомендована для гравців нижче 10 рівня.]

Ліра всміхнулася й глянула на мене:
— Ну що, художнику. Схоже, твоє мистецтво знову заведе нас бозна-куди.
— А куди саме — зараз дізнаємося, — відповів я, крокнувши у світло.

Повітря одразу змінилося — густе, липке, з присмаком солі й гнилі.
Здавалося, воно не рухається взагалі, ніби застрягло між шарами часу.
Я ступив уперед — і черевик занурився у в’язку, блискучу плівку на камені. Під ногами хлюпнула вода, глухо відлунюючи десь у глибині.

— Ан-Рагет… — прошепотіла Ліра. — Хіба з такою приставкою не були назви морських народів?
— Можливо, колись, — відповів Рімуар. — Зараз тут лишилися тільки уламки.

Кай присів, торкнувся каменя біля окрайка озера. Його пальці вкрилися білими кристаликами.
— Сіль. Багато солі. Шар сантиметрів п’ять.
— Може, підземні річки колись приносили сюди воду, — сказав шахтар. — А потім усе застигло. Смердить сіркою. Наче це місце саме себе законсервувало.

Здалеку донісся низький, хрипкий звук — чи то гул вітру, чи дихання підземелля.
Полум’я смолоскипів тремтіло, а стіни, вкриті чорними відкладеннями, здавалися живими.

[Системне повідомлення: виявлено «Святилище солі». Джерело аномальної активності — не ідентифіковано.]

Я провів долонею по вологій стіні. Камінь був дивно гладким, ніби відполірований.
Коли я підняв факел вище, з темряви почали виступати обриси фрески — вицвілі, але ще помітні: постаті в довгих плащах, із масками на обличчях. Перед ними — символ, схожий на коло з ліній, що сходяться до центру.

— Це… храм Предтеч, — прошепотів Кай. — Тих, що жили тут до людей.
— Саме так, — додала Ліра. — І, схоже, вони не пішли добровільно.

Я зробив крок ближче — фреска здригнулася.
Не стіна — зображення.
Фігури на ній, видовжені, з непропорційно довгими руками, почали повільно міняти пози.
Ніби фарба жила, як мокра глина, і тягнулася до світла.

[Подія: «Пам’ять святилища». Іде реконструкція даних.]

Перед нами потемнів і загусло повітря. Контури фрески змістилися — і простір різко зламався, наче хтось вивернув шар реальності.
На мить я побачив інший час. Не шахту, а зал, залитий світлом.

На кам’яній підлозі стояли ті самі постаті — живі, у білих масках, а над ними пульсував символ, як серце.
Навколо — колони з кришталю, всередині яких текла ртутна рідина.

Голос — нерозбірливий, мов крізь товщу води, вимовив кілька звуків.
Система одразу видала переклад:

[Передача даних: фрагмент пам’яті Предтеч.]
«…Запечатуємо. Вони йдуть. Храми Світла піднімуться над нашими гробницями. Хай пам’ять дрімає в солі…»

Світ здригнувся — і все зникло.
Лише холодна стіна переді мною, і на ній — свіжі, ніби щойно намальовані лінії.