Розділ 17

Цей день я вирішив провести продуктивно. Клейка маса з ганчір’я настоялась за ніч. Ключ від кімнати в корчмі я здав ще вчора, а ніч на новому місці принесла мені баф на прокачку крафту. Щоденні квести теж потішили — пообіцяли бонус до професій за створення паперу.

Час промайнув непомітно. Я не рахував годин — лише рухи рук, зміну мисок і шурхіт ганчір’я, що повільно перетворювалось на м’яку сіру масу.

Перші аркуші паперу були відвертим жахіттям. Криві краї, дірки, ніби їх пропалили вогнем, і такі товсті шари, що радше підійшли б на устілки для чобіт, а не для малювання.

Та кожна невдача додавала крихітний відсоток до моєї навички.

Системне повідомлення:

Навичка «Папероробство» підвищена. Прогрес +0,3%.

З кожною новою спробою рука ставала впевненішою. Масу я розподіляв рівніше, вода стікала краще, і поступово сірі клапті почали нагадувати справжній папір.

Я й не помітив, як цифри навички підскочили з 2 до 20.
На столі та підвіконні вже лежала ціла стопка — понад сотня аркушів.

Близько 40% з них виглядали цілком гідно: світлі, рівні, без дірок.
Два аркуші випали «відмінної» якості — гладенькі, щільні, майже шовкові.
І один… один аркуш раптом засвітився м’яким фіолетовим сяйвом.

Системне повідомлення:

Отримано предмет: «Аркуш паперу епічної якості» [фіолетовий].
Властивість: посилює малюнки та заклинання (+5% до ефекту).

Я втупився в нього з дурною усмішкою. Хто б міг подумати, що зі старої ганчір’яної мішанини народиться річ такого рівня?

Правда, решта 60% все ще були потворні — криві, діряві, місцями грубі. Я зітхнув, перегортаючи ці «жахіття».

— Нічого, — пробурмотів я. — Розріжу. Вийдуть маленькі рівні квадрати. Для вітальних листівок або простих заклинань вистачить.

Я обережно відклав убік фіолетовий аркуш, що сяяв. Тепер у мене був не просто матеріал — у мене з’явилась надія створити щось справді круте.

Коли закінчив із мішком ганчір’я, вирішив іти далі.
У купі я раніше відшукав два більш-менш цілі шматки бавовняної тканини. Вони самі просились стати полотном для картини. Я зібрав першу простеньку раму з дерева, натягнув тканину — і відразу зрозумів: без ґрунтовки все ще марно. Треба вибілити, а значить — дістати кістковий клей і знайти крейду чи вапно.

Марта згадувала, що неподалік від міста є старі крейдяні шахти. Колись там добували білий камінь, але тепер їх використовують як підробіток для новачків. Кажуть, там завелася дрібна шкідлива живність, тож робітників туди не тягне.

— Можеш сходити, — сказала вона, подаючи мені миску. — І крейди набереш, і трохи підзаробиш.

Я всміхнувся. Після монотонної роботи над папером перспектива вилазки до шахт звучала як відпочинок.

Я розклав на столі стопку рівних аркушів. Криві й діряві відклав убік — на тренування лінії та швидкі начерки. На гладких, майже білих, вирішив відпрацювати головне.

— Підготую бойові заклинання заздалегідь. Хто знає, що мене там чекає, — пробурмотів я.

Я вивів символи своїх заклинань: вогняної іскри, легкого щита, петлі прискорення. Кожну лінію вів уважно, слідкуючи, щоб чорнило не розтікалося, а кути були чіткі.

Система відзначила:

+0,1% до навички «Каліграфія».
+0,2% до навички «Малювання/Магія».

А ось фіолетовий аркуш я відклав окремо. Пальці свербіли взятися за нього, але я змусив себе зачекати.

— Ні, друже, — тихо сказав я. — Ти для справжнього шедевра.

Система продовжувала фіксувати прогрес не лише в малюванні, а й у магічному письмі.

Я склав готові аркуші в теку, перевірив короткий лук і сагайдак. Кілька простих заклинань чекали свого часу на чистих листах — бар’єр, щит і сіть.

Системне повідомлення:

Ви готові до виконання завдання: «Очищення шахт від дрібної погані».
Рекомендований рівень: 6+. Ваш рівень: 5.

— Дякую, — буркнув я. — Оптимістично, нічого не скажеш.

На вулиці вирувало життя: ремісники поспішали до лавок, торговці викладали товари, пахло свіжою випічкою Марти. Я знову прихопив одну булочку в дорогу (залежність за один день — це неймовірно) і рушив до пункту зустрічі біля міських воріт, що вели до шахт.

Там уже товпились такі самі «заробітчани»: пара студентів-маґів, бородатий шахтар із кайлом, дівчина зі списом і навіть хлопчисько років дванадцяти з худим, напівпрозорим котом-супутником. Усі чекали на наглядача.

За кілька хвилин з’явився високий чолов’яга у шкіряній куртці з ліхтарем на поясі. Голос його перекрив гул натовпу:

— Так, слухайте уважно. Робота проста: спускаєтесь униз, чистите галереї від дрібної погані, збираєте крейду, здаєте мішки — отримуєте монети. Але не розслабляйтесь: тварюки дрібні, проте зубасті. У шахтах темно, ехо плутає звуки, тож тримайтесь ближче один до одного.

Системне повідомлення:

Розпочато групове завдання: «У глибинах крейдяних шахт».

Я поправив лук за плечем і зустрів погляд дівчини зі списом. Вона ледь усміхнулась:

— Ти, значить, лучник? У темряві хоч кудись влучиш?

Я лише знизав плечима й не став сперечатись. Хай думає, що хоче. Стріли — не єдине, чим я вмію користуватись.

— Рушили, — рикнув наглядач і махнув рукою.

Ми вирушили до шахт. Дорога вела за міські мури, вниз по втоптаній колії, де зрідка проїжджали навантажені вози, дзенькаючи залізом. Кам’яні ворота шахт здіймались осторонь — важкі, перекошені, оброслі мохом, наче сама земля намагалась їх поглинути.

Біля входу стояли двоє вартових. Один ліниво жував сухар, інший звіряв список. Побачивши нас, він підняв брову:

— Нова партія? Ну… принаймні не діти. Проходьте.

Я глибоко вдихнув прохолодне повітря. З-за воріт тягнуло сирістю і вапняним духом. Наглядач запалив ліхтар. Полум’я тремтіло, освітлюючи сходи, що вели вниз.