Розділ 16

Я зачинив за собою двері й на мить затримав руку на старій бронзовій ручці.
Тиша. Лише моє дихання й легкий скрип підлоги.
Кімната була невелика, але своя: низький стіл біля вікна, вузьке ліжко, скриня біля стіни, полиця з пилом у кутку.

Я поставив сумку, розклав сувої, обережно дістав фарби й кілька пензлів. Їм було саме тут місце.
Не таверна, де вічно шум і бійки під вікнами. Не трактирний стіл, липкий від елю. Тут я зможу працювати.

Я обійшов кімнату, перевіряючи світло — вікно виходило на південь, і сонце лягало просто на стіл. Для малюнків і для паперу — ідеально.

Думки самі почали складатися у список:
потрібна кадка для води, прес чи хоча б тягар для паперу, рамки для сушіння...
ще — трави для фарб, старі тканини, можливо, попіл для домішок...
нова лляна тканина для підрамників, дерев’яні рейки й цвяхи...
і, звісно, інструменти для палітурки, якщо захочу робити не просто аркуші, а книжки.
А де взяти білила, вапно й клей для підготовки полотен?

Я сів на край ліжка й усміхнувся:
— Спочатку я просто хотів заробити на житло... а тепер уже думаю, як майстерню розгорнути, — пробурмотів я.

Система мовчала: усі денні завдання були закриті. Залишалось тільки планувати. А завтра — шукати, що купити й у кого.

Я поставив сумку біля стіни й ще раз обвів кімнату поглядом. Сонце щедро заливало стіл — ніби натякало: пора працювати, а не сидіти склавши руки.

Всередині свербіло — треба використати час. Усі ранкові справи завершені, день лише починається.

Папір. Підрамники. Без цього не просунуся. Ескізи на клаптях пергаменту — це добре, але якщо хочу, щоб мене сприймали як майстра, потрібні справжні матеріали.

Я провів рукою по поверхні столу, прикидаючи:
— Для паперу — вода, зола, ганчір’я. Форми й прес. Щось доведеться купити, щось знайти самому. Трохи очерету все ще у мене в сумці.
А для підрамників — дерево, цвяхи, полотно. Може, заміню лляну тканину, якщо пощастить знайти.

Я посміхнувся: місто саме підштовхувало. Папір — значить, треба на ринок, до торговців утилем і ганчір’ям. Підрамники — до теслів, у майстерні кварталу. Усе поруч.

Я відчинив вікно. Вулиця гомоніла, гра вирувала.
— Що ж, Оліксе, — сказав я собі, — сьогодні ти перетворюєшся з бродяги з фарбами на майстра зі своєю справою.

День ще був довгий.
Я трохи постояв біля вікна, вдихаючи запахи міста — теплий хліб, кінську збрую, пил і дим від жаровень. Усе це змішувалось у густий аромат, що здавався майже справжнім.

— Папір, — пробурмотів я. — Без нього нікуди.

У голові вже складався список: ганчір’я, деревина для підрамників, трохи полотна на пробу. Усе це треба знайти й прицінитись.

Я вийшов на вулицю. Квартал майстрів зустрів мене стуком молотків, криками підмайстрів і різнобарвними вивісками. Між лавками шумів ринок. Тут продавали все: від пучків трав і пір’я до шмаття й обрізків шкіри.

В кутку, під смугастим навісом, сидів торговець ганчір’ям. Перед ним — гори мішків, набитих тканиною: сірі, бежеві, з золотистими відблисками старих штор чи синім переливом форменого одягу.
Чоловік був сухорлявий, із довгими пальцями й носом, схожим на дзьоб.

— Ей, хлопче, матеріал шукаєш? — крикнув він, помітивши мій погляд. — У мене все, що душа забажає. Хоч під ноги стели, хоч на папір пускай!

Я підійшов ближче.
— На папір, — відповів я чесно.

Очі торговця ожили. Він ляснув долонею по мішку збоку:
— Тоді тобі сюди. Старий вибілений бавовняний текстиль, майже без домішок. Дешево не дам — сам розумієш, майстри розбирають швидко. Але якщо візьмеш мішок цілком — зроблю знижку.

Я потяг у руках сірувату ганчірку: м’яка, але міцна, без блиску. Те, що треба.
— А якщо не весь мішок, а потроху? — обережно уточнив я.
— Ха! — торговець хрипло засміявся. — Потроху теж можна. Але запам’ятай: хороші ганчірки розходяться першими. Зволікатимеш — залишишся з мішковиною.
Він підморгнув, ніби ми вже домовились.
— Скільки за мішок? — спитав я.
Торговець примружився, прикидаючи, наскільки я «зелений», і показав два пальці.
— Два срібла.

Ціна кусалася. Але якщо подумати — мені ж тренуватись, псуватиму чимало. Папір річ примхлива. А потім і підрамники, і фарби. Нехай буде запас.
— Беру весь мішок, — сказав я рішуче.

Торговець навіть здивувався, але швидко закивав:
— Правильно робиш, хлопче. Краще одразу з головою в справу.

Система м’яко спалахнула повідомленням:
[Ви придбали: Мішок бавовняного ганчір’я (якість: добра). Кількість спроб переробки: 50–70. Підходить для створення паперу. +1 до майстерності “Обробка матеріалів”.]

Мішок виявився важким, але всередині я все одно радів — був початок.
Торговець ляснув мене по спині:
— Якщо сподобається працювати з моїм товаром — повертайся. Багато хто з майстрів так робить: спершу проба, потім постійні закупівлі. А якщо покажеш, що папір виходить рівний і міцний — зведу тебе з одним теслею. Він часто замовляє для креслень.
— Мені якраз потрібен тесля, — пожвавився я.
— Ну от і сходиш до нього після обіду, — усміхнувся той. — Звуть Хальм, працює на сусідній вулиці. Він тобі розповість, де брати деревину для підрамників і верстатів.

Я подякував і закинув мішок вище на плече.
Не став тягати його по місту — одразу заніс у кімнату. Спина зітхнула з полегшенням.
По дорозі завернув до Марти — взяв кілька булочок: одну собі, другу для пригощання. Хай навіть бонус буде дивний, але знайомство з теслею краще починати зі смаколика.

Вулиця вела до майстерень. Чим ближче підходив, тим сильнішим ставав запах свіжих дощок, смоли й гарячої стружки. Тук-тук-тук — ритм молотків задавав свій такт, а над проходами висіли дошки, верстаки, готові каркаси.