Розділ 14

Я знову відкрив очі в Альфі, а місто вже зустрічало мене шумом і рухом. Сонце підіймалося над дахами Крегстона, освітлюючи бруківку золотим світлом. Сумка на плечі, сувій з ескізами в руках — сьогоднішній день був присвячений не прогулянці, а справі.

Я зробив крок на вулицю, відчуваючи, як легкий вітер тріпає волосся й грається краями плаща. Натовп уже починав прокидатися: торговці розкладали товари, вигуки продавців змішувалися з кроками перехожих. Світ гри відчувався живим, справжнім.

Система нагадала, що цей світ усе ж таки віртуальний, і видала мені кілька сповіщень:
[Щоденне завдання — Послідовник Туласса: Ранкова медитація.]
Виконайте ритуал біля фонтану Туласса в центрі Крегстона. Бонус: +0.5 до витривалості на добу.

[Щоденне завдання — Художник:]
Намалювати три малюнки для замовника/замовників. Бонус: +1 до малювання.

[Щоденне завдання — Вуличний торговець:]
Продати товари на ринку. Бонус: +0.5 до торгівлі.

Я попрямував до крамниці тканин. Дорога була знайома: бруківка плавно спускалася до перехрестя, де вже стояли перші покупці.
— Добрий ранок! — прошепотів я, підходячи до прилавка. — Сьогоднішній день покаже, чого варті мої навички.

З кожною хвилиною вулиця ставала жвавішою, і я стискав сувій, готовий представити замовниці все, що підготував. У голові знову спалахували образи — павучиха на тракті, врятовані люди, яскраві тканини з обозу. Усе це ніби підштовхувало мене зробити ескізи не просто малюнками, а історіями, розказаними кольором і формою.

Я зупинився біля прилавка й трохи нахилився до торговки:
— У мене є кілька ескізів для вашої лавки. Можу показати варіанти оформлення — кольори, малюнки, які привертатимуть увагу здалеку.

Шум міста на мить стих, ніби всі погляди звернулися до мене. В цю мить я зрозумів: тепер усе залежить від того, чи зможу я переконати, що мої роботи варті уваги.

Торговка тканинами взяла сувій до рук, і я побачив, як її погляд змінюється — від легкого скепсису до зацікавлення. Вона розгорнула перший ескіз — яскравий, але простий, із великими прямокутними плямами кольору.
— Хм… — промовила вона, проводячи пальцем по лінії. — Це привертає увагу, але занадто… незрозуміло. Що далі?

Я подав другий — складніший, із плавними переходами відтінків, ніби тканина переливалася на світлі.
— Це вже краще, — пробурмотіла вона. — Але мені потрібно щось, що буде видно здалеку. Щось, що кричить: «У нас особливі тканини».

Я розгорнув третій ескіз. Він був інший: яскравий фон, на якому зображена красуня, загорнута в тканину, а в кутку — легкий натяк на сюжет порятунку. Нитки, що скували “дівчину в біді”, тягнулися від центру в боки й поступово перетворювалися з сірих на барвисті, формуючи відрізи тканин. Кольори грали, мерехтіли, а композиція розповідала історію.

Торговка затримала погляд на ньому. В її очах промайнуло щось схоже на захоплення.
— Оце… вже цікаво, — сказала вона, обережно згортаючи сувій. — Ти відчуваєш тканину, це видно. Але знай: слова тут не головне. Головне, щоб люди побачили здалеку й захотіли підійти.

Вона кивнула, ніби ухвалюючи важливе рішення. Знову глянула на третій ескіз, ковзаючи поглядом по кольорах і лініях.
— Гаразд, — сказала вона. — Робитимемо твою вивіску. Але зрозумій, художнику: колір — це не просто штрих. Треба, щоб тканина сяяла. Яскраві, чисті кольори. Не такі, як тут.

Я кивнув, розуміючи: доведеться дістати особливі пігменти. Але торговка продовжила:
— Грошей на фарби я тобі не дам. Але дам інше — свою помічницю. Вона проведе тебе ринком і допоможе вибрати все, що потрібно для роботи: пігменти, фарби, матеріали. Та сплатить сама.

Я здивовано підняв брову — це вже звучало як справжня угода.
— І ще, — додала вона, хитро всміхаючись. — Хочу, щоб ти взяв її із собою. Нехай сама вибере сукню, схожу на ту, що на твоєму ескізі. Щоб… знаєш… “урятована красуня” стала живою частиною крамниці.

Я усміхнувся. Це було дивно, але вигідно. Помічниця могла стати ключем до успішної роботи.
— Добре, — відповів я. — Хай буде так.

Торговка кивнула, даючи знак дівчині. Та — скромна, але з уважним поглядом — підійшла до мене.
— Ходімо, — тихо сказала вона. — Я покажу, де знайти все потрібне.

І ми рушили до ринку, занурюючись у шум і запахи Крегстона, де серед безлічі лавок і прилавків починалася наша невелика пригода.

Ми йшли поруч, лавіруючи між людьми й возами. Дівчина рухалася впевнено — видно, ринок вона знала краще за мене. Я лише стежив за її кроками й водночас відзначав нові для себе куточки міста.
— Як тебе звати? — запитав я, коли ми минули прилавок із копченою рибою.
— Лісса, — відповіла вона після короткої паузи, ніби зважуючи, чи варто довіряти. — А тебе?
— Називай просто Ол… хоча для роботи я підписуюсь як Лікс, — усміхнувся я.
Вона кивнула й більше не додала ні слова, але її погляд час від часу повертався до мене — ніби вона намагалася зрозуміти, хто я такий: художник, найманець чи щось інше.

Ринок жив своїм життям: десь сперечалися про ціну спецій, неподалік жонглер у червоній куртці збирав натовп дітлахів, а далі вже чувся дзенькіт молотків — ковалi працювали без упину.

Лісса зупинилася біля невеликої крамниці тканин. На вішаках висіли десятки суконь — від простих до багатих, вишитих золотом. Вона провела пальцями по легкому синьому полотну.
— Оце, — сказала вона. — Найближче до того, що ти намалював.
Я примружився, уявляючи, як нова вивіска й “жива реклама” в особі Лісси виглядатимуть разом. Так, господиня знала, що робить.
— Беремо, — кивнув я.

Торговка швидко оформила покупку, і ми рушили далі. Цього разу Лісса виглядала трохи жвавіше — ніби сама ідея бути частиною вивіски додавала їй упевненості.
— Тобі пасує, — зауважив я. — Станеш справжньою “героїнею лавки”.