Розділ 13

Я вийшов із ринку з порожніми руками, але з головою, повною думок.
У кишені — ключ від кімнати, у сумці — кілька золотих, і все.
З такими запасами в місті надовго не затримаєшся.
Папір, фарба, їжа, нові інструменти — усе це жере гроші швидше, ніж вовки мандрівників на тракті.

Потрібен заробіток.
Питання лише — де і як?

Система підкинула підказки, підсвітивши можливості:

Квести гільдій.
Місто велике, напевно є мисливська гільдія, магічна контора чи навіть гільдія ремісників.
У них завжди знайдеться робота: зачищення, доставка, пошук рідкісних інгредієнтів.
Платять стабільно — плюс досвід.

Ремесло.
Хмм. Тут у мене вже є навички й ідеї.
Якщо налагодити виробництво паперу, фарб, а згодом і талісманів — попит буде.
Але потрібні час і вкладення.

Ринок.
Торгівля ресурсами: квіти, ягоди, очерет.
Не надто прибутково, зате безпечно.

Чорний ринок.
Я помітив кількох підозрілих типів біля провулків.
Напевно, там є нелегальні замовлення, де платять швидко й щедро.
Але ризик — відповідний.

Оренда послуг.
Гравців наймають у компаньйони: провідниками, охоронцями, найманцями.
Репутація вирішує все.

Я зупинився біля стіни, спостерігаючи, як повз проходять люди: купці, підмайстри, солдати, жебраки.
Кожен щось уміє, кожен має своє місце.
А я — ніби й можу багато, але шляху поки не бачу.

«Отже, почну з простого, — вирішив я. — А там побачимо, куди виведе.»

У кишені дзвеніли монети — близько шести золотих.
Небагато, але поки вистачить.
На в’їзді з мене не взяли мита — уже в плюс.
Прийшов я у місто з дев’ятьма золотими.
Кімната в таверні обійшлася у два золотих за дві доби з харчами.
Пензлі — ще в мідяки.
Гроші танули, а попереду — десятки речей, які хотілося купити.

Я зазирнув до крамниці травниці й виклав на прилавок пучок трав, зібраних дорогою.
Але жінка навіть не торкнулася їх.

— Ліцензія є? — байдуже запитала вона.
— Яка ще ліцензія? — здивувався я.
— На травозбір. Без неї ми нічого не приймаємо. Ціна ліцензії в гільдії — двадцять золотих.

Я ледве не присвиснув.
Оце так «свобода ремесла».

Схоже, гра сама штовхає до обхідних шляхів.

Добре. Якщо трави не куплять — зілля візьмуть прямо з рук.
Я вмію варити антидот, перевірений рецепт.
Тож у номері таверни поставлю все на ремісничий стіл.
На десять пляшечок ресурсів вистачить.

Поки я тут, треба дізнатися, скільки подібне коштує на ринку.

І ще питання — як продавати.
Крамниці немає, ліцензії теж.
Але є навички художника й бажання виділитися.

План народився сам собою:
купити простий мольберт, папір і влаштувати маленьку точку просто на вулиці.
Намалювати яскравий плакат:
«Антидот від отрути! Перевірено в бою!»
І заодно прямо там малювати щось іще.
Показати людям, що я не просто знахар, а майстер.

Я вже прикинув ціни:
стос дешевого паперу — пів срібла, варто взяти кілька.
У одного коваля знайшовся навіть каркас для виготовлення паперу — залізний з сіткою.
Недешево, але куди надійніше, ніж моя саморобка.
Записав ціну й відмітив точку на карті — стане у пригоді, коли з’являться зайві гроші.

З мольбертом і папером питання стояло гостріше: якщо хочу рекламувати себе, потрібен хоча б базовий набір.
Я притис до грудей пензлі, згадав колби з антидотом в інвентарі — й усміхнувся.

«Ну що, Оліксе, час відкривати свій перший бізнес. Навіть якщо він — вуличний.»

Усе минуло, як я й запланував.
У сумці тихо дзенькали десять пляшечок із густим зеленим настоєм.
Подібних антидотів на ринку я не бачив — чи рецепт рідкісний, чи алхіміки тримають ціни високо.
Середні зілля коштували по півтора-два золотих, навіть прості відновлювальні — майже по золотому.

Я вирішив: моє зілля можна ставити по золотому за пляшку.
А якщо застосувати трохи маркетингу з реального світу — то й зовсім зробити ціну «зі знижкою»:
дев’ять срібних і дев’ять мідяків.
Система все одно округлить, зате психологічний ефект залишиться.

Залишалося вибрати місце.
На центральній площі — забагато варти й кликунів від гільдій, штрафи не потрібні.
У глибині рядів — малолюдно, там ніхто не побачить.

Я обійшов кілька вуличок і зупинився біля кутка торгових рядів поруч із водяною колонкою.
Народ тут ходив постійно: хто по воду, хто за овочами, хто за ремісницькою дрібнотою.
Люди зупинялися, перемовлялися, відпочивали на лавці.

Ідеальна точка — видно з усіх боків.

Я розклав мольберт, дістав аркуш паперу й почав виводити яскраві літери:
«Антидот від отрути — порятунок у бою!»
Збоку домалював кілька загрозливих іклів і стрілу, що пробиває змію.
Пензель слухався не надто добре, зате виглядало ефектно.

Поки я вовтузився, повз проходили торговки з кошиками — почали коситися на мене й перешіптуватися.
Хтось хмикнув:
— Художник-знахар… ще один дивак.

Я лише всміхнувся. Нехай думають, що хочуть.
Головне — привернути увагу.

Я тільки прикріпив плакат до мольберта, як перший зацікавлений підійшов — чоловік із в’язкою лози за плечима. Довго дивився на малюнок, потім пирхнув:
— Антидот, кажеш? А від якого звіра так травитися можна?
— Від будь-якого укусу чи отрути, — спокійно відповів я. — Змії, павуки, щури. Перевірено в бою, діє швидко.

Чоловік почухав щоку, але лише махнув рукою:
— Та куди воно мені… У мене корови та город.
І пішов далі. Ну й добре — на випадкових глядачів я й не розраховував.