Розділ 10

Я зупинився на краю села.
Позаду залишилися дерев’яні дахи, огорнуті димом вогнищ, і голоси мешканців, які вже звикли до моєї присутності. Сюди я прийшов новачком — з порожніми руками та рюкзаком, набитим лісовими дарами.
А тепер покидав Лісне з повною впевненістю: зробив для селіща все, що міг.

Репутація: Лісове — 100%
Село більше не потребує твоєї прямої участі.

На повороті стежки з’явилися двоє.
Я впізнав їх одразу — ті самі гравці, що колись брели поруч зі мною храмовими коридорами. Тепер вони виглядали так, ніби дорога висмоктала з них усі сили: запилені чоботи, зношені плащі, рюкзаки, набиті всяким дріб’язком.

— Дивись, — сказала дівчина, озираючись, — здається, тут готуються до свята?
— Точно, — кивнув її супутник. — Якщо свято, то й роботи вистачає. Допомога ніколи не буде зайвою. Отже, і для нас знайдуться квести.

Вони переглянулися — упевнені, що потрапили у потрібне місце.
Я мимоволі усміхнувся. Для них усе тільки починалося, а для мене це село вже стало пройденим етапом.

Ви переросли стартову локацію.
Доступні нові напрямки:

➡ Іти до міста.
Пряма дорога через пагорби та перелісся. Але ходять чутки про чудовисько, що оплутало шлях павутиною. Гігантська павучиха — занадто небезпечна для соло-подорожі.

Повернути до села Темнівка.
Обхідна стежка через ліс. Рівень небезпеки — середній, зате можна натрапити на побічні завдання й старі легенди.

Я ще раз озирнувся на Лісове. Воно вже жило без мене — самодостатнє, гамірне, з мешканцями, що готувалися до свята.
Час рухатися далі.

Я вже зробив крок у бік дороги, що вела до міста, але раптом у кишені щось ледь відчутно кольнуло.
Я дістав компас Богдана.

Стрілка, яка раніше безладно смикалася, тепер застигла — і впевнено потягнулася вбік, туди, де за лісом ховалася Темнівка.
Я насупився. Випадковість?
Ні. У цих краях випадковостей не буває.

Компас знову ледь тремтів в долоні.
Я вдивився у стрілку — вона вперто вказувала на темний ліс.
Для звичайного мешканця цей рух міг би здатися просто відблиском світла, але я знав: компас показує не на людей чи поселення. Він реагує на уламки старого коду — те, що колись було частиною іншої версії гри, а тепер лишилося лише в тінях системи.

З погляду місцевої економіки, усе, що я знайду таким чином, — мотлох.
Уламки старого Вестфолла ніхто не обліковує, не карбує й не вплітає у колообіг золота та ресурсів. Але саме тому вони — найцінніші.

Я згадав, як Богдан любив про це міркувати. Його голос і зараз лунав у пам’яті — з тією самою усмішкою й удаваною важливістю, наче він не лекцію читав, а ділився секретом, відомим лише обраним.

— Розумієш, брате, — казав він, — від самого початку економіку «Альфи» будували не геймери, а економісти. Справжні. Тут кожна монета має корені у реальному світі.
Перші золоті — це не просто цифри в коді, а, скажімо так, ті самі біткоїни, куплені ще тоді, коли їхня ціна смішила. На них і збудували основу.
Усе інше тримається на обмеженнях: золото не падає з неба, руда не з’являється нізвідки. Кількість ресурсів в Альфі — скінченна. Будь-яка цінність тут народжується працею й часом.

Я тоді сміявся, але Богдан був серйозний.
В «Альфі» не існувало звичного ММО-хаосу з нескінченним золотом.
Ніхто не “друкує” гроші. Усе, що з’являється, — або видобуте потом і кров’ю, або влите донатерами напряму з реального світу.

— Тому, — казав він, — уся валюта тут працює, як біржа.
Курс залежить від праці гравців, їхньої репутації, рідкості речей.
У кожному королівстві — свій замкнений цикл, своя маленька економіка.
І якщо ти прославився в одному, твоя монета там ціниться вище, ніж за горами.

Тоді я ще не розумів, до чого він веде.
Але згодом здогадався: у такій системі випадковий «уламок старого коду» — це пролом.
Артефакт, монета, прикраса — усе, що не вписано в баланс.
З точки зору гри — помилка.
З точки зору гравця — золота жила.

Для звичайного коваля шлях до багатства — це місяці праці, продажі, накопичення репутації.
Для мисливця — тижні полювання, витрачені стріли й нерви.
А от знайти один такий уламок — означає перескочити сотні годин рутини.

— Богдан, хитрун, — усміхнувся я. — Сподіваюся, твій план спрацює.

Якщо компас ожив, отже, попереду щось справді цінне.
Що саме — не скаже ніхто. Але це завжди шанс.
Зрозуміло, що свою «стару скарбницю» Богдана я одразу не знайду.
Та компас покаже будь-які фрагменти Вестфолла, що залишилися у світі.

— У місто я ще встигну, — пробурмотів я.

Темнівка не обіцяла нічого нового — або принаймні мені так здавалося. Але стрілка компаса була вперта, і всередині вже народжувалося те особливе відчуття, що підказувало: ігнорувати це не можна.

Я сховав компас у кишеню і звернув з основної дороги, заглиблюючись у лісову стежку.
Темні крони зімкнулися над головою, ніби підкреслюючи мій вибір.

Дорога в лісі була вже знайома: стежка петляла між високих дерев, де сонячні плями стрибали по вологому листю, немов гралися у перегони з вітром. Пахло сирою землею, грибами та чимось старим — забутою деревиною. Птахи вже не лякалися — здавалося, вони знали, що зараз нічого не потривожить ліс. Але я рухався з напруженою увагою: компас Богдана не просто вперто тримав напрямок, він ніби тягнув мене невидимою ниткою.

Невдовзі на краю Темнівки показався старий склад: перекошена будівля з дахом, що просів з одного боку, і пустими «очницями» вікон. Дошки місцями прогнили, на порозі — сліди іржавого замка. Для селян це була просто стара споруда, небезпечна лише занозами та гвіздками. Для мене — можливо, перша знахідка, що підтвердить розробку та ідеї Богдана.

Я штовхнув двері, і вона хрипко скрипнула, уступивши. Усередині пахло сирістю й старим сіном. Промені світла пробивалися крізь діру в даху, висвітлюючи клубки пилу. На підлозі валялися розбиті ящики, глиняні черепки, важкі павутиння. Все здавалося мертвим і порожнім… але компас дрібно здригався в кишені, ніби підтверджуючи: я на місці.