Розділ 1

Михеїч був задротом. І залишався ним і в десять, і в тридцять, і навіть у шістдесят. Та головне — саме на цьому він зумів збудувати справу всього свого життя.

Колись, іще наприкінці дев’яностих, він просиджував у галасливих комп’ютерних клубах — бо ні в нього, ні в більшості знайомих удома не було ні нормального компа, ні інтернету. Потім техніка пішла вперед, клуби вимерли, але мрія Михеїча — відкрити власний клуб і подарувати іншим смак змагання — нікуди не зникла.

Коли ж технології знову зробили стрибок уперед, а звичайні родини не встигали за прогресом, він наважився: розбив скарбничку й відкрив свій «СайберМихеон».

Спершу там були лише комп’ютери, приставки й перші VR-шоломи. Не сказати, щоб гроші текли рікою, та клуб тримався на плаву. А коли з’явилися капсули глибокого занурення, Михеїч ухопив одну з перших. І тут йому справді пощастило — черга за капсулою в місті стояла тільки до нього. Клуб перейшов на цілодобовий режим, з’явилися нові капсули, а старі ПК вирушили на звалище.

Неонова вивіска «СайберМихеон» стала майже місцем паломництва. Змінювалися покоління, а потік охочих пірнути у віртуальні світи не висихав.

Навіщо я все це розповідаю?
Тому що зараз, хоча в мене вже давно є власна капсула вдома, я знову стою перед тим самим неоном — так само як колись у чотирнадцять. 

Тоді VR здавався дивом. А тепер, через десять років, капсула — така ж звична річ, як колись смартфон. Й коли мені подарували гроші на перший стрибок у вибрану гру, я вступив у «Героїв Вестфолла» — онлайн-ММО у фентезійному світі.

Там можна було битися мечами, як лицар, літати на драконах, приручати гаргуйлів і рятувати принцес — усе, про що мріяв школяр між уроками.

Мій найкращий друг Богдан тоді вже грав три місяці. Усе літо він провів у Вестфоллі, прокачався й навіть купив собі замок. Ну гаразд, «замком» він називав неприступну башту з підземеллям і скарбницею.

І саме та скарбниця стала причиною, чому я знову стою біля клубу.

За минулі десять років «Герої Вестфолла» померли — і перетворилися на забутий труп старої гри. Але нещодавно їхні сервери й залишки світу викупила компанія «ГіперІКС» — медіа-гігант, що створив новий проєкт віртуальної реальності, Альфу. Там можна не просто грати, а справді заробляти й навіть впливати на життя поза капсулою.

Про цю покупку я дізнався від Богдана — генія програмування, якому вдалося влаштуватися в «ГіперІКС». Він вирахував, що є шанс: старі світи, подібні до Вестфолла, могли зберегтися всередині Альфи. А якщо так — його скарбниця ще там.

А отже, ми можемо її знайти.

Є лише одна проблема. Облікові записи прив’язані не тільки до світу, а й до місця першого входу. Тобто мені потрібна саме та капсула, через яку чотирнадцятирічний Богдан зробив свій перший стрибок.

І так, він тоді залишив усередині мітку — вигравіював своє ім’я під згином шкіряної обшивки.
Тож шанс є. Навіть через десять років.

Я зайшов у «СайберМихеон», і знайомий запах неону та старої електроніки майже приголомшив. Основна зала — майже порожня: нові VR-капсули блищать, а старі стоять у дальньому ряду, припорошені пилом, наче забуті реліквії.

Адміністраторів більше немає — реєстрація давно стала повністю автоматичною. Підходиш до термінала, скануєш карту, обираєш час, система списує кредити. Мінімальний стрибок — три години.

Моя мета — знайти ту саму капсулу, через яку Богдан уперше заходив у Вестфолл. Легкий холод металу й шкіра старих ложементів нагадували про події десятирічної давнини, коли я вперше пірнув у віртуальний світ.

Я обходив ряди, перевіряв кожну стару капсулу, відкривав панелі, торкався шкіряних накладок. Комп’ютерні системи подекуди шепотіли про помилки та збої — треба було переконатися, що в неї можна встановити свій акаунт і зануритися в гру.

І ось, нарешті, в самому кінці зали я помітив капсулу з потертою шкірою на підлокітниках. На згині ледь проглядалося ім’я — Богдан. Серце забилося швидше. Ця капсула могла стати мостом в Альфу і початком пошуків уламків Вестфолла.

Я зупинився, думаючи: якщо вона справді «моя», доведеться бронювати її надовго — можливо, навіть узяти відпустку, щоб прокачати акаунт.
Три години мінімального стрибка? Замало. Тут доведеться жити в капсулі. Так, вона стара й майже не користується попитом. Та й сам клуб, здається, доживає останні дні. Капсули вже не коштують шалених грошей. Ба більше — компанії, що працюють із віртуалом, давно надають своїм співробітникам «робочі місця» вдома.

Але в мене є місяць. Місяць, щоб знайти «скарб Богдана».

Обережно перевіривши панелі й увімкнувши систему, я ліг у крісло. Легке поколювання, спалах індикаторів — капсула оживає.

У грі я опинюся у стартовій локації, і вже після цього Богдан надішле мені артефакт-компас, який вкаже шлях до скарбниці.
А поки що — доведеться пройти початкову зону, прокачати навички класу й підпрофесії.

Я відчув легке поколювання по всьому тілу, коли капсула почала занурення. Зала навколо розчинилася, світло завмерло й потонуло в темряві, доки я не опинився перед екраном створення персонажа.
Усе було просто й зручно: інтерфейс мерехтів голограмою, а віртуальні меню спливали навколо мене в повітрі.

Першим кроком потрібно було ввести ім’я персонажа. Богдан казав:

— Потрібен точний нік, який я використовував у Вестфоллі.

Я акуратно набрав — Олікс Брасс. Система перевірила унікальність, і нік засвітився зеленим: «Прийнято».

Наступний етап — вибір раси й класу. Я перегортав варіанти: люди, ельфи, напіврослики, якісь гібриди. Для моїх цілей найкраще підходила людська раса — збалансовані навички, бонуси до спритності й уміння працювати з інструментами.

Потім — вибір підкласу. Меню запропонувало творчі професії: художник, коваль, музикант, маг-винахідник…
Рука сама натиснула на художника, і я зрозумів — ідеально.
Рейнджер дасть мені дальній бій і вміння орієнтуватися на місцевості, а художник — можливість маскувати й реставрувати знайдені артефакти, перетворюючи їх на «власні роботи» для безпечного виведення цінностей.