Частина 3. «Ноги моєї не буде в морі!»

Після круасану мене довго не тягне на екзотику. Я не стала казати друзям про своє чергове фіаско в житті. Тому вони дивляться на мене зі скепсисом, коли я з насолодою на обличчі їм вже другу порцію кучерявої капусти.

— У тебе все нормально? — Настя  навіть після декількох хвилин наважується на питання.

— Так, а що?

— Ти радісна.

— А я не радісна зазвичай?

— Та ні, я не це мала на увазі. 

Подруга іноді занадто печеться про мою алергію та боїться образити. Тому сама перейшла на мою антигістамінну дієту. Переконати її це не робити було поза моїми силами. Але хоча б порцію нормальної їди я вибила Андрію. За що хлопець був вдячний.

Ми гуляємо увечері, коли сонце вже не припікає. І я навіть ловлю кайф від моря. Захожу в воду по коліно й заплющую очі. Щось є гарне в цій атмосфері. Захід сонця, що потрохи ховається за червоним віддзеркаленням неба в морі. Тихе пищання якихось комах. Чергове незначне сперечання Насті з Андрієм. Ловлю все це підкіркою і справді насолоджуюсь.

До того моменту, поки мені не опікує ногу гострим болем. Підстрибую на місці та кричу, одразу ж привертаючи до себе увагу друзів, парочки роззяв і ловлячи незадоволені погляди байдарочників.

Вискакую з води, махаю руками, немов істеричка якась. Але від несподіванки та болю нічого кращого на думку не спадає.

— Що? Що таке? — Настя не може зорієнтуватися й просто стоїть наді мною, виглядаючи не менш неадекватно. Андрій намагається теж почути від мене щось зрозуміле.

— Її медуза вжалила! – кричить з боку моря підозріло знайомий голос. І тільки коли його власник порівеюється з нами, розумію, що це мій новий знайомий — Грег.

— О Боже, а в тебе і на це алергія? — Настя, здається, блідне і зараз знепритомніє.

— Не знаю! — схиляюсь до ноги й розглядаю червону пляму. 

— А що робить? — підхоплюється Андрій. І, здається, у його очах теж плескається паніка.

— Водою промити, — каже Грег. Він єдиний, хто досі має спокій.

— О, у мене є, — Настя одразу ж лізе в сумочку й миттєво відкорковує пляшку.

— Ні! — нарешті й Грег вже не такий спокійний. — Прісною не можна. Треба солоною знову промочити.

— Знову?! Ні, я туди ще раз не полізу. Ноги моєї не буде в морі!

— Не бійся, я прожену всіх медуз, — відверто сміється з мене Грег. А я не хочу виставляти себе ще більшою дурою, роблю декілька кроків уперед, відчуваючи під ногами першу хвилю солоної води.

Вдивляюсь у темну воду, яка через сутінки видається зловісною. Зі мною поряд стоїть вся компанія, але у воду ступає лише Грег, який, судячи з плавок, до цього спектаклю плавав. Його компанія трохи здалеку, спостерігає.

— Не бійся, нікого тут немає, — шепоче хлопець поруч. Нахиляється та хлюпає воду на мою постраждалу ногу. Шиплю від неприємних відчуттів і одразу ж відчуваю холодок. Грег ще й дме на місце опіку. Господи, ось це виставу я влаштувала!..

Ми виходимо з моря, Грег роздає вказівки друзям, що треба зробити з моїм опіком вдома. Присвічує телефоном, ще раз дивиться на мою ногу і каже, що видимих жал від щупалець медузи він не знайшов.

— У тебе знову алергія? І знову на людей? — питає він, усміхаючись.

— Угу, — зітхаю гірко. А що ще казати?

***

Наступного дня, коли Настя знову на роботі, я виходжу у двір почитати. Влаштовуюсь в тіні дерев, які щільним навісом відгороджують мене від сонця. Але про всяк випадок натягую глибше на обличчя капелюх із широкими полями. Набридло вже від кожного шороху пити антигістамінні. Вирішила, що настав час якось пристосовуватися по-новому до життя.

— Привіт, а я до тебе, — наді мною нависає ще одна тінь. Сьогодні Грег у формі.

— Ем, привіт. Я начебто б нічого не порушувала. Сигналізація дома вимкнена, — веду носом, вловлюючи різкий запах.

Грег досі стоїть поруч. 

— Так, я не по роботі. Це я ще не встиг переодягтися, — пускається в пояснення, а потім махає однією рукою, натякаючи, що це не важливо. Другу руку тримає за спиною, що здається мені дивним. А ще ніс починає у мене вимахуватися й проситься чхнути. — Я хотів до тебе зайти. І… я…

— Грег, ти мене лякаєш, — усміхаюсь, кладу між сторінко книжки закладку й відкладаю витвір мистецтва на лавку. — Що таке?

— Я хотів тебе запросити на побачення. Ось, — витягує з-за спини букет якихось квітів і суває їх ледь не під носа мені. Той радісно чухається, розпізнавши нарешті, що його дратувало. Чхаю я одразу, не встигнувши ухилитися від букета.

Кажуть, якщо чхаєш три рази поспіль, виділяється гормон щастя. Щасливою себе не відчуваю. Тільки квіти шкода. Я їх навіть не можу гідно оцінити.

Грег розгублено прибирає букет в бік. Вважаю, що треба пояснити:

— Це знову алергія.

Киває сумно:

— Таке враження, що на мене.

— Може, і на тебе, — сміюсь істерично. А потім бачу ще більше розгублення на обличчі хлопця й поспішаю виправитися: — Ні, не подумай! Не на тебе. Це жарти. Але, будь ласка, прибери квіти.