Частина 2. «Мати Сковороду любила»

Копирсаюсь у відварній моркві та морщу ніс. Набридли вже овочі. Андрій дивиться на мене з часткою погано прикритої огиди. Начебто варена морквина – це щось жахливе. Так, таке собі задоволення. Особливо коли хлопець навпроти вгризається у бургер. Я навіть бачу, як із котлети тече сік. Настя ж вирішила бути зі мною солідарною. І з таким же відсутнім ентузіазмом колупає свою порцію оранжевого овочу.

— Дівчатко, може, вам замовити піцу?

— Андрій, — із попередженням шикає на нього подруга. — Ти ще не компенсував Зорі стрес після того, як до неї ввалилися мужики! А тепер хочеш її в могилу звести своєю шкідливою їжею?

— Ну я вже сотню разів просив вибачення, — Андрій морщиться. І повертається до мене: — Зорю, ну ти ж вибачила?

— Вибачила, — зітхаю. Настя трохи нагнітає. Від того, що я з'їм щось смажене чи жирне, я не помру. Хіба що зачешу себе до смерті.

— Ну ось, Насте, все нормально, — хлопець нарешті щиро усміхається. Але подруга його радість не поділяє.

— Зорю, а ти правда не ображаєшся, що ми тебе кидаємо?

— Ні, — затискаю плечима. Я не люблю море, не можу знаходитися під сонцем і не їм майже нічого, єдина моя радість у житті — усамітнення. Тому я і не відчуваю багато суму від того, що Насті з Андрієм доводиться працювати, поки я у них. Так, не подумайте, я не закінчений інтроверт. Суспільство мені не чужо. З ним я непогано комунікую. Але іноді тримаю дистанцію. Особливо, коли я не задоволена чимось. А зараз я незадоволена тим, що мене виперли з квартири власні батьки. І я тут не у своїй тарілці. На морі, не люблячи те саме море. Рятує тільки те, що тут з вікна видно гори. Вони згладжують трохи моє невдоволення та хоч трохи повертають до зони комфорту.

— Зорь, ну ми ввечері влаштуємо свято, так? — перепитує мене Настя, коли вони вже взуваються.

— Звісно, — усміхаюсь. Гаразд, кого я обманюю, подругу я щиро люблю.

— І завтра у нас вихідний, то гарно відпочинемо.

— Звісно.

— Ключі тобі залишаємо. Карти завантаж на телефон про всяк випадок. І номера таксі я тобі теж записала. 

Зачиняю за подругою та її хлопцем двері. Безцільно блукаю квартирою. Дивлюся пару відео на телефоні, потрапляю на чергову добірку, що мотивує. Коуч розповідає про те, що всьому можна давати другий шанс. Чи згодна я дати другий шанс морю? Не впевнена. Але відео мене наповнює натхненням. Одягаю все світле, чіпляю на голову капелюх з великими полями та йду вулицями містечка. Жити на околиці — теж непогано. Одразу можна вийти на пляж, де відпочиває мінімум людей.

Наколюю галькою ноги, але вперто йду до краю води. Колись я чула, що морське повітря може вилікувати. Цікаво, чи це працює якось з моєю алергією? Оглядаюсь по боках. Людей мало. Натовпу, який я звикла асоціювати з пляжами, нема. Можливо, море й не таке погане?.. Або це просто будній день і не обставлений за всіма правилами пляж. Роблю декілька фотографій гір на пам’ять, дістаю книжку та сідаю на великий камінь, що виступає над водою.

Читаю, поки шкіру не починає неприємно пекти. Все ж не лікується алергія так швидко, якщо морське повітря й справді може якось вплинути. Черговий раз на мене накочує сум. Чого ж я така невдала з дитинства? Коли всім дітям в парку купували морозиво, я їла броколі. Навіть не можу без наслідків насолодитися полуницею. А зараз, між іншим — сезон! Її на кожному куті продають.

Відчуваю, як світ починає розмиватися. Трушу головою, аби скинути непрохані сльози. І чого я  реву? Мені дісталась не найгірша хвороба у світі. Але все одно образливо.

Ідея наїстися до відвалу приходить  у голову несподівано. І я навіть не даю собі часу передумати. Просто повертаюсь на людну вулицю. Десь там я бачила кафе.

Дивом знаходжу вільний столик. Замовляю собі чай і круасан з полуницею. Аж слина збирається у роті, коли я уявляю смак розтопленого шоколаду й соковитої ягоди.

— Пробач, а до тебе можна підсісти? — наді мною нависає тінь. Той самий Грег, який вчора вломився у квартиру подруги. Дивлюсь на нього з незадоволенням. У мене все ж таки тут гастрономічний оргазм за планом. І хлопець додає, вловивши мій погляд: — Просто інших місць немає. Але якщо до тебе хтось прийде, то я…

— Гаразд, сідай, — киваю милостиво. Я справді зайняла великий столик, а людей тут чимало.

— Дякую, — розтягує губи в усмішці. Сьогодні він без своєї форми. Навпаки — у якійсь занадто гавайській сорочці. — А ти вже щось замовила?

— Так, чекаю.

Ми мовчимо. Тиша між нами не напружена, але трохи натягнута. 

— А чому Грег? — не витримую і ставлю дурне питання. Не мені, власниці рідкого імені Зореслава, це питати.

— Це від Григорія, — морщить хлопець обличчя.

— Чому Григорій?

— Мати Сковороду любила, — буркає хлопець. — Насправді моя бабуся — релігійна особа, тож настояла, щоб мене за іменинами назвали. Ну, знаєш, у церковному календарі.

— І як це — бути Гришею у такому молодому віці?

— Гриша і Гриня я тільки для родини. Тому Грег, — вже не так похмуро відповідає. 

Приносять моє замовлення, Грег теж робить своє. За всіма нормами етикету й совісті вирішую почекати, поки й хлопцю принесуть їжу. Хоч ми й не планували сидіти разом, а все одно ніяково їсти самій. Грег це помічає і запевняє, що він не буде стикати слиною на мій круасан. Ага, так і повірила. Тут така краса й такий запах, що стримуватися можуть тільки титани.