Частина 1. «Працює група захвату»

— Всім стояти! Працює група захвату! Руки догори!

Я з несподіванки слухняно підіймаю долоні угору. Рушник, який до того тримався виключно моїми руками, не менш слухняно падає вниз.

Той день, коли мені довелось постати голою перед трьома величезними мужиками, я запам'ятала надовго. Мені! Маминій зірочці, батьковій радості й бабусиній гордості. Мені! Головній зубрилі курсу, сором’язливій дівчині та душнилі.

Той клятий день почався ще за тиждень. Тиждень, який я провела, наче мене без мого дозволу поставили на цвяхи для йоги. Настя давно мене кликала до себе в гості. І моєї фантазії просто вже не вистачало, щоб вигадати чергову причину, чому я не можу приїхати до неї на море.

— У мене сесія.

— А після?

— Можливо.

Після сесії:

— У моєї сусідки песик захворів. І я за ним зараз приглядаю, поки вона на роботі.

— А після?

— Можливо.

Після одужання песика:

— У мене зараз критичні дні.

— А після?

— Можливо.

А після я вже нічого не вигадала. І мій останній «козир» як-то алергія на сонце для подруги не стала аргументом. І батьки несподівано перейшли на бік Насті. Так мене виперли з квартири, запевнивши, що на вулицю ми будемо виходити лише після заходу сонця, а море навіть у цей час тепле.

Насправді алергії на сонце не існує. Але я з цим живу з дитинства. Фотодерматоз виникає через промені сонця. Точніше — через речовини, які починають зі скаженою швидкістю вироблятися в організмі під впливом сонця. Час від часу відчуваю себе довбаним Едвардом Калленом або іншим вампіром. І в цей момент виглядаю я, наче дуже рідкісний вид гепарду в червону цятку по всьому тілу. Ось так і живу. Познайомимося, невдаха з дитинства Зореслава.

Сіла на потяг увечері. Мої сусіди за купе відпочинок розпочали ще тоді, гучно сміючись та імітуючи дзвін келихів, насправді б’ючи одне об одного пластикові стаканчики. А я намагалась заснути, заткнувши вуха навушниками. Виходило відверто халтурно.

Зранку, перед моєю зупинкою, Настя приголомшила мене черговою новиною. Їх із хлопцем викликають терміново на роботу – інші аніматори захворіли, а чергового маленького клієнта-іменинника вони не можуть залишити без свята навіть заради мене. Проти дитячого дня народження і я нічого не маю. Тим більше що ключі від квартири мені залишили, сховавши під килимок. Так, Настя з Андрієм ті ще конспіратори.

Товкотнеча на пероні, пекельна спека, сонце, вічно незадоволені бабусі та мій сип добили мене остаточно. Ледь змогла викликати таксі, відваливши водієві кругленьку суму. Все ж таки в пік сезону на вокзалі потрібно бути справжньою шельмою, щоб ось так просто збити ціну і вчепити таксиста. А ви що думали? Відпочити на півострові зараз всі хочуть. І навіть пейзаж з гір і моря не відвертав мене від головної проблеми — кожен сантиметр мого тіла чешеться.

І коли я дістаюсь квартири на околиці містечка, вдихаю своїм легким на алергію носом запах буйного цвітіння екзотичної квітки, ледь не плачу. Затягую на останніх силах валізу на п'ятий поверх, шарю під килимком у пошуках ключа і тільки з третього разу потрапляю до замкової щілини.

Клятий день. Кидаю речі, витягую з валізи тільки рушник. Вода завжди мене рятувала. Хоча б трішки охолодитися можна, щоб тіло припинило дратувати кожне нервове закінчення шкіри. А коли я, трохи освіжившись і вже не так ненавидячи світ, вилізаю з душу, до ванної вламуються чоловіки. Те, що вони не грабіжники, а справді хтось, віддалено схожий на групу захоплення, я розумію одразу. Мозок це підказує на підкірці, дивлячись на їхній одяг з незнайомими шевронами. Так само несвідомо він і змушує мене відпустити рушник.

Мізансцена, гідна фейспалму.

Чоловіки це теж розуміють.

— А шо це, — вказує один з них на тіло, ймовірно, маючи на увазі, ледь зблідлі плями, — у вас таке?

— Лишай. Заразний, — язика за зубами втримати не можу.

— Ем, ну ви одягніться, — каже другий. І киває колегам на вихід. Поки натягую одяг на мокре чи то ще від вологи, чи то вже від поту та стресу тіло, чую, як один з них відчитує:

— Ну яка група захвату?! Ми що тобі, спецпризначенці? Ми — охоронна агенція.

— Шеф, перепрошую, — голос того, що питав мене про алергію, звучить з жалем.

Я виходжу в коридор з побоюванням. Чоловіки дивляться на мене не менш ніяково. Один з них все ж бере себе в руки й починає ставити питання. Мій телефон не дає йому закінчити.

— Можна взяти слухавку? — киваю головою в бік валізи.

— Беріть, — зітхає. Мабуть, розуміє, що злодії не приходять з повною валізою речей і не приймають душ у своїх жертв.

Телефонує Настя. Кричить збуджено в слухавку:

— Зоря, там зараз можуть ввалитися охоронці. Андрій забув і поставив квартиру на сигналізацію, — між цим подруга ще й шикає кудись у бік. Можливо, на Андрія. — Нам зателефонували з контори. І, короче, зараз якось розв’яжемо. Не лякайся.

— Вони вже тут, — флегматичним голосом відповідаю, наче не мене зараз роздивлялись незнайомці.