15 (2)

— Це сон, це сон, це знову просто сон, — як заклинання повторювала Алері. Вона навіть заплющила очі, але коли відкрила їх, нічогісінько не змінилось. — Це знову сон.

— Що ви там бормочите? — з ноткою невдоволення спитав той самий Тірен, котрий Сокіл і голова тіньової варти. І його поява була найгіршим, що могло статися. Краще б вже дядько прокинувся і кинувся вбивати, чесне слово. — І що це ви на себе наділи?

— Це просто сон, — з надією повторяла Алері, знову заплющила очі, обережно одне відкрила і ледь не сахнулася, бо чоловік нахилився до неї і роздивлявся форму служниці, а потім взяв і пальцем зсунув чепчик.

— Це не сон, — сказав впевнено. — Це якесь божевілля. Що ви тут робите? Родичів вирішили повбивати?

— Я? — так здивувалася Алері, що миттєво забула про всі проблеми і страхи. — Я ні, хоча б варто було.

— Грабувати? — задав наступне питання.

І в Алері піднялося довго стримуване роздратування.

— Грабувати? — перепитала вона надто голосно і він клацнув пальцями, від котрих колами розійшлась магія, гасячи всі звуки. — Це вони мене пограбували. А я прийшла повернути своє!

— Пограбували? — в голосі тіньовика прорізалась цікавість, він навіть теплішим став.

І Алері не втрималась. Ледь не вперше в житті почала скаржитися, хоча завжди на удари і приниження відповідала тим же, і мстилась самостійно.

— Пограбували. Вкрали заповіт, а разом з ним і все, що залишили мені батьки. Добре, титул, маєтки, землі дістались дядьку по місцевих законах. Бо тут жінка може щось наслідувати тільки коли чоловіків в родині не залишилось. Але яке право мав цей самовпевнений бовдур на мамині дорогоцінності? І на батькову колекцію книжок? Мап? Сувенірів?

— Дорогоцінності? — перепитав Тірен якимось дивним тоном. — А амулети серед них були?

— Звичайно, — підтвердила Алері і насупилась. — Я маю знайти заповіт. Не заважайте мені. Як ви взагалі тут опинились?

— Відчув, що хтось маніпулює з захистом на вікнах і зацікавився, — просто признався тіньовик. — А тут дуже талановита дівчина, чий талант розвивати хтось не хотів.

Алері пфикнула.

— Я пошукаю заповіт, добре? — спитала.

— Обов’язково. Але не зараз. Зараз нам потрібно до експерта сходити і сподіватися, що він не спробує вбити. Бо є в мене одна підозра.

Що за підозра, він пояснювати не став. Просто схопив Алері за руку і потягнув за собою. Через кімнату і в потаємний хід, в котрому запалив над головою маленький летючий вогник, мерехтливий і холодний, Алері в нього пальцем потикала.

— Ви якась надто смілива, — сказав тіньовик.

Добре хоч дурною не назвав.

— Мені ридати і обіцяти більше так не робити? — спитала дівчина.

— Навіщо? — він обернувся і подивився… з цікавістю, здається. Хоча всі його емоції були притишені так, що їх майже неможливо роздивитися. Та він не усміхався ні разу по-людськи на пам’яті Алері.

— Ну, щоб пожаліли і відпустили, — пояснила.

— Хм… — загадково відізвався він і пішов далі не відпускаючи її руки.

І долоня в нього була тепла. Приємна на дотик. Та він весь теплий, як і належить бути людині. А відчуття холоду від нього, то через майже повну відсутність емоцій.

Алері аж головою потрусила, настільки раптом захотілося його обійняти і перевірити цю теорію. А потім спробувати розсмішити, чи розізлити. От і навіщо воно їй? Що, проблем не вистачає?