Розділ 9. Схованка Туманника

Надворі Алекс зупинився біля порога й озирнувся.

У сараї, на верстаку, залишилася трипала форма. На сонці вона вже не здавалася такою страшною. Проте хлопчик добре пам’ятав, як уперше побачив її відбиток у багнюці.

Тоді він навіть боявся ступити поруч.

— Ось тут, — покликав тато.

Він стояв біля дерев’яного спуску. Дві подряпини тяглися вниз по дошках, а біля води одна обривалася там, де край дошки був відколотий.

Джордж присів і торкнувся світлої деревини.

— Це свіже. Старі відколи вже потемніли б.

Алекс тримав Роккі за повідець. Пес наполегливо тягнув до каміння під спуском.

— Зараз. Я теж хочу подивитися.

Між двома каменями застряг чорний клаптик. Мокрий край ворушився у воді. Тато нахилився, але не став його виймати.

— Спершу сфотографуємо.

Джордж дістав телефон. Алекс тим часом перевів погляд із подряпин на озеро.

— Його спустили у воду?

— Схоже, — відповів тато. — Далі на землі слідів немає.

— Що ви тут знайшли?

Від причалу до них ішов Том. На плечі він ніс весло, а в другій руці — згорнуту мотузку. Побачивши їх біля спуску, він поставив весло до стіни сараю.

Джордж випростався.

— Пам’ятаєш, Алекс розповідав про щось велике під чорним покриттям? Тепер його немає. Зате лишилися борозни й ось це.

Він показав фотографію трипалої форми.

Том узяв телефон, придивився й повільно підняв очі.

— Отже, хтось добре потрудився над легендою.

— Сліди зроблені цією формою, — сказав Алекс. — Розмір збігається. Але ми ще не знаємо, що було під покриттям.

Том повернув телефон і підійшов до краю спуску. Оглянув дошки, каміння, воду. Потім довго дивився вздовж берега.

— Якщо це тримається на воді, його могли відтягнути вздовж берега, — сказав Том.

Він показав у бік мису.

— Там течія слабша. Пройдімо й подивимося, чи щось лишилося біля води.

Алекс уже повернувся до стежки, але тато поклав руку йому на плече.

— Спершу домовимося. Ідемо разом. Якщо до води не можна підійти безпечно, зупиняємося.

— Я ж тільки повернувся.

— Дуже переконливий початок.

Мама глянула в бік причалу.

— Я повернуся до готелю й дізнаюся, чи ті люди в човні вже дісталися берега. Не можу перестати про них думати.

Вона дістала з сумки пляшку води й передала татові.

— Подзвоніть, коли оглянете берег.

— Подзвонимо, — відповів він.

Мама погладила Роккі. Пес уже дивився туди, куди показував Том.

Джордж замкнув сарай.

— Ходімо. Подивимося, чи Том пам’ятає дорогу.

— Дорогу я пам’ятаю. Це ти там двадцять років не був.

— Саме тому й беру тебе.

• • •

Спочатку стежка була широкою. Потім притиснулася до берега, і йти довелося один за одним. Том відсував гілки, Джордж ступав за ним. Тато й Алекс із Роккі замикали ходу.

Крізь дерева іноді відкривалося озеро. Вода блищала, десь далеко працював мотор. Звідси важко було повірити, що зовсім недавно люди в човні щосили веслували від темної спини.

Алекс раз у раз поглядав на воду.

Він знав, як зробили сліди.

Та це ще не пояснювало шию, яка піднялася біля мису.

Стежка повернула до очерету. Роккі зупинився біля вузького проходу між стеблами й потягнув носом.

— Зачекайте, — покликав Алекс.

Кілька стебел були надламані й лежали в один бік. За ними біля води темнів плаский камінь. На його краю Алекс помітив світлу подряпину.

Тато присів поруч.

— Тут щось зачепило камінь.

— Як на спуску?

— Можливо. Подивімося далі.

Джордж сфотографував подряпину. Вони обійшли очерет сухою стежкою. За кілька кроків Алекс помітив на колючій гілці вузьку чорну смужку.

Він показав її татові.

Матеріал був щільний, із нерівним краєм. Такий самий вони бачили біля сараю.

— Це вже друга зачіпка, — сказав хлопчик.

Том придивився до берега попереду. Між деревами виступала невисока скеля. Вода підходила до неї впритул, а стежка огинала кам’яний виступ.

— Тепер згадав, — промовив він. — За цим виступом є печера.

Алекс підняв голову.

— Справжня?

— Невелика. Вода вимила заглиблення в скелі. Колись рибалки ховали там човни від негоди. Я давно сюди не заходив.

Джордж глянув на прим’ятий очерет.

— Там можна сховати щось завбільшки з човен?

— Якщо вхід не завалило. Ходімо до повороту, звідти побачимо.

За виступом берег розширився. Уздовж скелі тягнувся сухий кам’янистий край, а поруч вода заходила в темний отвір. Зверху звисали гілки. Із боку озера вони майже закривали вхід.

Алекс зупинився.

Усередині було тихо. Лише вода ледь чутно торкалася каміння.

Потім у темряві щось дзенькнуло.

Роккі насторожив вуха.

Тато дістав ліхтарик із телефона й став попереду Алекса.

— Залишайся біля входу. Спочатку подивимося звідси.

Промінь ковзнув по низькому кам’яному склепінню. Зі стелі падали краплі. Печера виявилася неглибокою, але світло з берега не доходило до її дальньої стіни.

Джордж увімкнув свій ліхтарик.

Два промені перетнулися на воді.

Там лежав чорний вигин.

Алекс міцніше стиснув повідець.

На мить йому здалося, що темна спина ворухнулася. Він відступив на пів кроку, і тато відразу обернувся.

— Бачиш?

Хлопчик кивнув.

Вода тихо хитнула чорну форму. Від неї до каменя тягнулася мотузка.

— Воно прив’язане, — сказав Джордж.

Він повів променем нижче. З темряви виступив світлий поплавець. Потім металева перекладина.

Алекс знову ступив ближче до тата.

— Там рама.

Джордж сфотографував знахідку. Тато повів променем уздовж чорного вигину.

Мотузка натягнулася, коли вода хитнула конструкцію. Металева деталь дзенькнула об раму — той самий звук, який вони почули з берега.