Розділ 8. Спостереження з вежі

За сніданком мама вислухала розповідь про нічний човен, відклала ложку й подивилася спочатку на Алекса, потім на тата.

— Отже, поки я спала, ви знову спостерігали за чудовиськом?

— Із кімнати, — уточнив тато.

— Це добре. Наступного разу розбудіть і мене.

Алекс здивовано підняв голову.

— Ти теж хочеш його побачити?

— Я хочу знати, що відбувається з моєю сім’єю. І ще одне: до води сам не підходиш.

— Я й не збирався.

Мама мовчки дивилася на нього.

— Більше не збирався, — виправився Алекс.

— Ось тепер звучить правдоподібніше.

Роккі під столом обережно торкнувся його коліна носом. Алекс опустив руку й почухав пса за вухом.

Після сніданку вони знайшли Джорджа на причалі. Він прикріплював до стовпа табличку:

ПРОГУЛЯНКИ ТИМЧАСОВО ПРИЗУПИНЕНО

Човни стояли біля берега, весла були прибрані. Учора тут хоча б сперечалися. Сьогодні гості поглядали на воду з доріжки й проходили далі.

— Надовго? — запитав тато.

Джордж затягнув останній шуруп.

— Поки не зрозумію, що там діється. Вночі двоє рибалок ледве не перевернули човен, коли розверталися.

Алекс глянув на тата. Отже, вони бачили не весь переляк тих людей — тільки маленький ліхтар і рухи весел у темряві.

— Вони вже повернулися додому? — запитав він.

— Ще вранці. Сказали, що риби їм вистачить до кінця відпустки.

Тато розгорнув карту на лаві. Алекс показав мис і розповів, де, на його думку, зупинився Туманник.

Джордж провів пальцем уздовж берега.

— Із вашого вікна ці два виступи майже накладаються один на одного. Ви могли бачити ось цей камінь. А могли — той, що далі.

Алекс нахилився ближче.

На карті все здавалося простим. На справжньому озері між ним і потрібним місцем були вода, дерева й туман.

— Тоді треба подивитися звідкись іще.

— Зі старої вежі, — сказав Джордж. — Вона стоїть вище бухти. Звідти видно і мис, і відкриту воду.

Тато кивнув.

— Після обіду підемо. До берега спускатися не будемо.

Алекс ще раз подивився на табличку.

Йому хотілося, щоб до того часу озеро залишалося порожнім.

• • •

До вежі вела стежка за готелем. Спершу вона проходила повз господарські будівлі, потім повертала в сосновий ліс і підіймалася на пагорб.

Роккі залишився з мамою: на верхній майданчик вели вузькі круті сходи.

Пес проводжав Алекса таким поглядом, ніби той збирався забрати з собою всі цікаві запахи.

— Ми повернемося, — пообіцяв хлопчик.

Роккі відвернувся.

Вежа виявилася нижчою, ніж Алекс уявляв, але стояла на самому краю пагорба. Джордж відімкнув двері, й усередині запахло сухим деревом та пилом.

— Колись звідси стежили за лісом, — сказав він. — Тепер зрідка приходять дивитися на озеро. Сходи я перевіряв навесні. Тримайтеся за поручень.

Тато пішов за Алексом. Джордж піднімався останнім.

На середині сходів Алекс зупинився перевести подих. Через вузьке віконце виднівся клаптик води. Тихий, блакитно-сірий. Звідси важко було повірити, що тієї ночі хтось на ньому так злякався.

Нагорі вітер відразу підхопив край карти.

— Тримай ось тут, — тато притиснув її до дерев’яної лави й подав Алексу бінокль.

Тепер бухта лежала перед ними цілком. Темний мис виступав у воду, далі тягнулися камені й густий очерет. За ним берег робив поворот і зникав під деревами.

Алекс налаштував бінокль. Камені наблизилися так різко, що він мимоволі відсунув голову.

— Ось цей я бачив уночі. Здається.

Джордж став поруч.

— Той, що схожий на спину черепахи?

— Так.

— Тоді дивись трохи правіше. Там вхід до бухти.

Алекс провів поглядом уздовж води. Між очеретами темніли старі палі. Біля каменів плавала гілка. На відкритій воді сонце залишало довгі світлі смуги.

Він хотів побачити межу, біля якої зупинився Туманник. Але жодної межі там не було.

Лише вода.

— Може, я неправильно запам’ятав, — сказав він.

— Для цього й прийшли, — відповів тато.

Вони порівняли карту з берегом. Джордж показав мілину, яку з готелю не було видно, і пояснив, де човни зазвичай обходили каміння.

Минуло кілька хвилин.

Алекс уже почав думати, що сьогодні запише тільки назви мисів, коли за дальнім виступом берега з’явився човен.

У ньому сиділи троє людей. Один веслував, другий показував кудись уперед. Третій підняв телефон — мабуть, знімав берег.

Човен повернув до бухти.

— Ви ж не видаєте човни, — сказав Алекс.

Джордж узяв бінокль.

— Це з іншого прокату. У них сині борти.

Він дістав телефон і відійшов до краю майданчика.

Алекс дивився на човен. Удень, без нічного туману, він здавався зовсім звичайним. Люди не поспішали. Той, хто з телефоном, навіть пересів ближче до носа.

— Там хтось відповідає? — тихо запитав тато.

Джордж похитав головою.

Човен наблизився до каменя, схожого на черепаху.

Алекс міцніше взявся за поручень.

Поки що нічого.

Одне весло вийшло з води. З нього посипалися блискучі краплі.

За човном розходилися маленькі хвилі.

А біля очерету повільно поповзла інша — довга, хоча вітер дув у протилежний бік.

— Тату…

Тато вже дивився туди.

Гілка на воді хитнулася. За нею на мить виступило щось темне й одразу зникло.

Алекс чекав.

Секунди тягнулися довше, ніж уночі. Тоді він майже нічого не бачив. Тепер бачив човен, людей і порожню воду між ними та очеретом.

— Так, це Джордж Вілсон із «Туманного берега», — раптом заговорив Джордж у телефон. — Ваш синій човен зараз біля північної бухти. Треба…

Над водою піднялася чорна дуга.

Алекс затамував подих.

За дугою повільно виросла довга шия. Вода стікала з неї тонкими струмками. Темна постать опинилася між човном і берегом.