Розділ 7. Нічний фотограф

До ранку про Туманника знали навіть ті, хто напередодні не виходив із готелю.

За сніданком Алекс почув щонайменше три різні версії вчорашньої події. У першій чудовисько було завбільшки з човен. У другій — із два човни. У третій воно мало червоні очі, хоча Алекс добре пам’ятав: жодних очей вони не розгледіли.

— Ще трохи, і воно почне замовляти собі сніданок, — тихо сказав тато.

Алекс усміхнувся, але слухати не перестав.

Жінка за сусіднім столиком переконувала чоловіка, що до озера тепер краще не підходити. Біля дверей двоє гостей сперечалися, чи варто повертати взятого напрокат човна. Джордж пояснював їм, що південний берег далеко від місця вчорашньої появи, та вони все одно вирішили залишитися в готелі.

Після сніданку Алекс із татом і Роккі вийшли до води.

Біля причалу погойдувалися човни. Один рибалка складав весла під навіс, інший знімав із борту відро. Ніхто не поспішав відпливати.

Том стояв неподалік і дивився в бік північної бухти.

— Сьогодні там тихо, — сказав тато.

— Після вчорашнього рибалки кілька днів туди точно не сунуться, — відповів Том. — Навіть ті, хто зараз сміється найголосніше.

Алекс перевів погляд на далекий берег.

Учора між деревами й очеретом виднілися човни. Тепер вода була порожня. Тільки біля самого виходу з бухти щось блиснуло й зникло — мабуть, риба.

— А в інших місцях ловити можна? — запитав він.

— Озеро велике. Біля дальнього берега теж ловлять. Дехто виходить ще вдень, а повертається вже затемна.

Том показав на вхід до північної бухти.

— Звідти до нашого причалу найкоротше йти повз той мис. Але після вчорашнього я б тримався далі від берега.

Роккі потягнув носом і рушив до відра з рибою. Алекс перехопив повідець.

— Тобі теж добре клює, так?

Том відсунув відро подалі.

— Цей, схоже, чудовиська не боїться.

Алекс дістав блокнот. На чистій сторінці написав:

Після появи Туманника човни не заходять до північної бухти.

Він хотів додати ще щось, але зупинив олівець.

Сліди на березі. Виття. Темна постать у тумані.

Можливо, усе це було пов’язане. Проте одна справа — помітити зв’язок, а інша — пояснити його.

Нижче Алекс дописав:

Чому він з’являється саме там?

— Ідеш? — покликав тато.

Алекс зачинив блокнот і побіг слідом.

• • •

Після обіду в холі готелю пахло кавою та нагрітим деревом.

Гарріс розклав на столику кілька фотографій. На одній над водою летіла чапля. На іншій із туману виступала верхівка сосни. Алекс нахилився ближче до знімка, на якому крапля води висіла на тонкій павутинці.

— Вона справді така велика? — запитав він.

— Ні. Просто я підійшов дуже близько.

— А павук не заперечував?

Гарріс усміхнувся.

— Павука вдома не було.

Тато взяв фотографію з чаплею.

— Ось цю треба було встигнути зняти.

— Довелося почекати, — відповів Гарріс. — Птахи не дуже люблять позувати.

Він зняв із камери об’єктив і простягнув Алексу.

— Тримай двома руками.

Об’єктив виявився важчим, ніж Алекс очікував. Він обережно повернув його, роздивляючись темне скло, у якому відбивалася лампа.

Роккі тим часом обнюхав край відкритої фотосумки, чхнув і відійшов.

— Не сподобалася професія? — запитала мама, проходячи повз.

Роккі подивився на неї.

— Він перевіряє, чи є там бутерброди, — сказав Алекс.

— Тоді це дуже сумлінна перевірка.

Гарріс забрав об’єктив і поклав його в сумку.

— На жаль, лише техніка.

Роккі відразу втратив до неї інтерес.

Алекс ще раз поглянув на фотографії. Вони були гарні. Особливо та, де туман майже приховував протилежний берег.

— Ви й уночі фотографуєте?

— Іноді. Уночі озеро зовсім інше.

— Через Туманника?

Гарріс підняв очі.

— Через світло. Місяць, відблиски, туман… Хоча після вчорашнього всі, мабуть, дивитимуться лише на воду.

Алекс кивнув.

Йому хотілося поставити ще одне запитання, але він не міг вирішити яке. Тому повернувся до фотографії з павутиною.

• • •

Пізніше Алекс знайшов Тома біля човнів.

Рибалка сидів на перевернутому човні й розплутував волосінь. Біля його чобота лежав порожній дерев’яний ящик. Роккі обнюхав його, перевірив з іншого боку й сів поряд.

— Можна спитати? — почав Алекс.

Том підняв голову.

— Судячи з твого обличчя, без цього ти все одно не підеш.

Алекс зупинився біля човна.

— Ви теж шукаєте скриню Блеквуда?

Волосінь натягнулася між пальцями Тома. Він послабив її й поклав на коліно.

— Чому ти так вирішив?

— Ви знаєте про неї більше, ніж розповідаєте.

Том кілька секунд дивився на нього, потім посунувся.

— Сідай. Тільки на волосінь не наступи.

Алекс умостився на краю човна.

— То шукаєте?

— Так.

Від такої прямої відповіді він навіть розгубився.

— А Джордж знає?

— Знає.

— І ви з ним через це сперечаєтеся?

— Ми з Джорджем сперечаємося років двадцять. Якби для цього щоразу була потрібна скриня, їх давно довелося б привозити возами.

Алекс усміхнувся.

Том знову взявся за вузол, але цього разу не поспішав.

— Семюел Крейн був моїм прадідом.

Алекс випростався.

Це ім’я він пам’ятав. Семюел керував човном, коли скриню перевозили на інший берег.

— Той самий?

Том кивнув.

— У родині про нього багато розповідали. А от про ту ніч — майже нічого. Щоразу виходило одне й те саме: скриня зникла, Крейн був поруч, отже, міг її забрати.

— Але ніхто не бачив, як він це зробив?

— Принаймні я про такого свідка не чув.

Том нарешті звільнив волосінь і повільно намотав її на котушку.