Розділ 6. Карта на звороті

Алекс прокинувся раніше за Роккі. Такого ще не бувало.

За вікном озеро здавалося спокійним. Біля сараю нікого не було, а на воді не виднілося нічого, крім ранкового туману. Алекс відкрив блокнот і перечитав нічний запис. Скрегіт. Ліхтар. Сплеск. Він бачив, як щось тягли від сараю до води, але не міг сказати, що саме.

Роккі потягнувся, зіскочив із ліжка й торкнувся носом його коліна.

— Ти теж хочеш знати, куди воно поділося?

Пес махнув хвостом.

За сніданком Алекс чекав на Джорджа. Той обіцяв перевірити сарай і, коли нарешті зайшов до їдальні, виглядав стомленим після вчорашнього клопоту з протіканням.

— Я відчинив сарай перед сніданком, — тихо сказав він. — Накритої речі в кутку вже немає.

Алекс розповів про нічний ліхтар і сплеск. Тато відклав виделку.

— Чому ти не розбудив нас?

— Я залишився в кімнаті. Хотів усе записати, поки пам’ятаю.

— Наступного разу буди, — сказав тато. — Навіть якщо здається, що це дрібниця.

Джордж кивнув.

— І до води вночі не підходь. Я ще огляну берег, коли закінчу з гостями.

Алекс пообіцяв. Він і сам не збирався бігти за людиною з ліхтарем у темряву. Але тепер не давало спокою інше: навіщо комусь знадобилося прибирати річ із сараю саме цієї ночі?

За сусіднім столом бракувало одного постояльця. Гарріс пішов іще до сніданку.

— Фотографувати птахів, — пояснив тато, помітивши погляд Алекса.

— Дуже рано?

— Каже, так світло краще.

Алекс згадав розмову з Томом. Темно-синю машину бачили біля північної дороги ще до того, як Гарріс заселився. Але хто тоді сидів за кермом, Том не знав. Алекс не став робити нового висновку.

Мама посунула до нього тарілку.

— А добрі детективи іноді снідають.

— Це доведено?

— Зараз перевіримо.

• • •

Після сніданку Алекс зупинився біля старої фотографії в холі. Він уже знав історію «Мері-Енн», але тепер хотів уважніше роздивитися берег на знімку. Якщо скриню не знайшли разом із човном, можливо, хтось виніс її ще до того, як човен затонув.

На фотографії біля ніг трьох чоловіків стояв прямокутний ящик. Позаду виднівся причал, а далі — темна лінія берега. Алекс нахилився ближче.

— Шукаєш острів? — спитав Джордж, підійшовши до нього.

— Місце, звідки відпливли. На фото берег інакший. У вас є ще знімки того часу?

— Мали бути. Дід зберігав усе, що стосувалося човна.

Джордж приніс із комори старий альбом і кілька паперових конвертів. Тато допоміг розкласти їх на столі біля вікна. Роккі вмостився під столом і зразу задрімав.

Алекс гортав сторінки повільно. На одному знімку був причал під час ремонту. На іншому — троє рибалок із такою великою рибиною, що він на мить забув про скриню. Але берегу біля північної бухти майже не було видно.

— А в конвертах? — запитав він.

У першому лежали квитанції та пожовклий лист. У другому — ще один відбиток фотографії «Мері-Енн». Знімок був трохи світліший за той, що висів на стіні. Тато обережно взяв його за краї.

— Дивіться, тут краще видно дерева за причалом.

Алекс пересунувся ближче. На звороті фотографії, яку тато тримав над столом, проступали олівцеві лінії.

— Зачекай. Переверни.

Тато поклав знімок зворотом догори. Джордж нахилився над його плечем.

Олівець майже стерся, та Алекс розрізнив вигин берега, хрестик і три крапки поруч. Нижче хтось написав: «Після старого дуба триматися трьох каменів».

— Це схоже на позначку місця, — сказав Алекс.

— Або на чийсь старий маршрут, — відповів тато. — Ми ще не знаємо, що означає хрестик.

Джордж потер край знімка пальцем.

— Я ніколи не виймав цю копію з конверта. Дід казав, що в його паперах безлад, але, здається, він добре знав, що куди покласти.

— Ви впізнаєте дуб? — запитав Алекс.

— Біля північної бухти є старий. Може, це він. За стільки років берег змінився.

Тато глянув на Алекса.

— Сходимо подивитися разом. Візьмемо Роккі й скажемо мамі, куди йдемо.

Роккі почув своє ім’я й миттю прокинувся.

• • •

Старий дуб стояв неподалік від північної бухти. Його стовбур був таким широким, що Алекс не обхопив би його навіть разом із татом. З-під коріння починалася вузька стежка, яку майже ховала трава.

— На малюнку лінія повертає до води, — сказав Алекс, звіряючи стежку зі зворотом фотографії.

— Отже, йдемо нею. Але від берега тримаймося на відстані, — відповів тато.

Вони пройшли повз кущі ліщини. Роккі тягнув повідець і раз у раз принюхувався. Нарешті він зупинився біля трьох великих каменів, що стояли майже в один ряд.

— Дуб. Три камені, — тихо промовив Алекс. — Поки збігається.

Тато присів поруч, поглянув на знімок, а потім на зарості за каменями.

— А от хрестик міг позначати будь-що на цій ділянці. Навіть якщо маршрут справді веде сюди, ми не знаємо, коли його намалювали.

Алекс кивнув. Він хотів знайти відповідь, а не придумати її.

У м’якій землі біля каменів виднілися сліди черевиків. Вони могли належати кому завгодно. Роккі тим часом сунув носа під кущ і витяг маленький пластиковий ковпачок.

Алекс покрутив знахідку в руках. Вона була порожниста, із круглим отвором і ребристою підошвою.

— Схоже на наконечник ніжки штатива, — сказав тато. — Щоб штатив не ковзав.

— Штатив, — повторив Алекс і глянув на ковпачок. — Цікаво, скільки він тут лежить.

— Не знаємо, — відповів тато. — Поки що це просто знахідка.

Алекс поклав знахідку до кишені. Він саме збирався ще раз подивитися на хрестик, коли Роккі насторожив вуха.

Із боку озера долинув рівний звук мотора.

Між деревами з’явився невеликий човен. Він ішов уздовж берега до північної бухти. Рибалка стояв біля керма й дивився вперед, не помічаючи людей на стежці.