Розділ 4. Легенда «Мері-Енн»

Ранок почався з катастрофи.

Принаймні Роккі був упевнений саме в цьому.

Йшов дощ.

Пес стояв на ганку і дивився на мокру доріжку так, ніби

перед ним було болото з крокодилами.

— Вчора хотів бігти до озера під зливою, а сьогодні

лапки страшно мочити?

Роккі сів.

— Добре. Повернемося — витру тобі лапи.

Лише після цього він погодився вийти.

• • •

Після сніданку Алекс повернувся до старої фотографії у

холі.

«Мері-Енн».

Ось де він бачив цю назву.

Біля човна стояли троє чоловіків.

А біля їхніх ніг був великий прямокутний ящик.

— Роккі...

Алекс записав:

НА ФОТОГРАФІЇ Є ЯЩИК.

ТОМ НЕ ПРИДУМАВ ІСТОРІЮ.

У цей момент до готелю під’їхав темно-синій автомобіль.

З нього вийшов чоловік років сорока.

Черевики.

Світла куртка.

Велика сумка.

Штатив.

Чорний чохол.

Фотоапарат.

За кілька хвилин він увійшов до холу.

— Містер Гарріс? — спитав Джордж.

— Девід Гарріс.

Він побачив Алекса.

— Привіт.

Потім Роккі.

— А це начальник?

— Швидше заступник.

Гарріс засміявся.

Він сказав, що фотографує птахів, ліс та озеро.

— Кажуть, тут чудовий туман.

— Буває, — відповів Алекс.

Роккі підійшов до довгого чохла Гарріса.

Принюхався.

І чхнув.

— Мабуть, пахне лісом, — сказав Гарріс.

Гарріс піднявся до свого номера на другому поверсі.

Мама підійшла до Алекса.

— Тільки не кажи, що новий постоялець уже потрапив до

твого списку підозрюваних.

— Він тільки-но приїхав.

— Це не відповідь.

Алекс подумав.

— Поки що не потрапив.

Мама посміхнулася.

— Вже краще.

• • •

Джордж зазначив, що Алекс розглядає фотографію.

— Це «Мері-Енн»? — запитав Алекс.

— Так.

— Том сказав, вона затонула.

Джордж зітхнув.

— Отже, настав час розповісти історію нормально.

Вони влаштувалися біля каміна.

Джордж пояснив, що Мері-Енн належала готелю.

На ній возили пошту, продукти та гостей.

Одного разу торговець Едвард Блеквуд приїхав із великою

скринею.

— Що було всередині?

— Ніхто достеменно не знає.

За кілька днів Блеквуд вирішив переправитися на інший

берег.

— «Мері-Енн» вів Семюел Крейн — працівник готелю, який доглядав за човнами. Разом із ними поплив Артур Вілсон, брат мого діда.

Погода була поганою.

З’явився туман.

Човен не повернувся.

— Вони загинули?

— Ні. Уранці всіх трьох знайшли на маленькому острові — змерзлих,

мокрих і дуже злих.

— А човен?

— За кілька тижнів знайшли на дні.

— Скриня?

Джордж похитав головою.

— Вона зникла.

Алекс приготував олівець.

— А потім?

— За кілька місяців рибалки почали розповідати, ніби у

тумані з’являється щось велике. Темна спина. Іноді довга шия.

Алекс перестав писати.

— А звук?

Джордж глянув на нього.

Алекс тихо зобразив:

— У-у-у-о-о-о...

Джордж більше не посміхався.

— Ти це чув?

— Першої ночі.

— Так ось чому ти питав.

— Як називають це чудовисько?

Джордж помовчав.

— Туманник.

Алекс записав слово великими літерами.

— Виходить, ми його бачили.

— Ти бачив щось у тумані, — сказав Джордж. — Це не одне

й те саме.

— А сліди?

— Їх бачили усі. І саме тому я думаю, що хтось міг

влаштувати розіграш.

— Навіщо?

Джордж знизав плечима.

— Оце хороше питання.

Алекс знову глянув на стару фотографію.

— А скриня точно потонула разом із човном?

Джордж замислився.

— Так усі й думали. Але ніхто ніколи цього не довів.

Алекс повільно записав цю фразу.

Роккі поклав підборіддя йому на коліно.

— Ось бачиш, — сказав Алекс. — Навіть скриня поки

вважається невинною.

• • •

Після обіду Алекс нарешті наважився уважніше оглянути човновий сарай і, якщо випаде нагода, зазирнути всередину.

Після дощу земля розмокла, а з даху ще падали важкі краплі. Сарай стояв за готелем, біля самої води. Його темні дошки здавалися майже чорними.

Алекс зупинився перед дверима.

На них висів замок.

— Просто подивимося, — тихо сказав він.

Роккі насторожено глянув на нього.

— Ззовні.

Пес не повірив.

Вони обійшли сарай. З боку озера Алекс помітив пошкоджене вікно. В одному з нижніх кутів бракувало шматка скла.

Він нахилився.

Усередині було темно.

Спочатку Алекс розрізнив лише перевернутий човен, старі весла та мотки каната. Потім його очі звикли до напівтемряви.

У дальньому кутку стояло щось велике.

Надто велике для човнового мотора.

Щось велике було накрите чорним матеріалом. З-під нього в різні боки стирчали металеві трубки й вигнуті прути. У напівтемряві цей дивний силует здавався майже живим.

Алекс завмер.

Роккі тихо загарчав.

— Бачу, — прошепотів Алекс.

Він нахилився ближче до віконного отвору.

Із сараю тягнуло запахом мокрого дерева, старих канатів і машинної олії.

Алекс згадав чорний шматок, знайдений біля трипалих слідів.

Такий самий матеріал.

І той самий запах.

Усередині щось тихо дзенькнуло.

Алекс перестав дихати.

З-під чорного покривала повільно хитнулася металева трубка.

Роккі загарчав голосніше.

— Тихо.

Із глибини сараю долинув шурхіт.