Розділ 3. Сліди на березі

Вранці Алекс попросив у тата рулетку.

— Навіщо?

— Для дослідження.

— Якого?

— Дуже наукового.

Тато простягнув рулетку.

— Тільки не вимірюй Роккі.

Алекс подивився на пса.

— Чому?

— Бо з твого обличчя бачу: це була твоя наступна ідея.

• • •

Біля берега вже стояли двоє чоловіків.

Вони обговорювали сліди.

— Ось тут учора було краще видно, — сказав один.

— Після такого туристів до північної бухти не заманиш, —

відповів інший.

Алекс зупинився.

Північна бухта.

Він уперше звернув увагу, що дивні відбитки з’явилися

саме на цій ділянці берега.

Один із чоловіків пішов.

Алекс присів біля сліду, що зберігся.

Сорок два сантиметри.

Другий слід.

Сорок два.

Третій.

Теж сорок два.

— Усі однакові.

Роккі понюхав землю.

Алекс виміряв відстань між відбитками.

Шістдесят сантиметрів.

Наступний проміжок.

Рівно шістдесят.

І ще один.

Знову шістдесят.

Алекс насупився.

— Оце вже дивно.

Він сам ніколи не ходив однаковими кроками.

Особливо по мокрій землі.

Через камінь доводиться ступати ширше.

Через калюжу — коротше.

На схилі довжина кроку теж змінюється.

А тут наче хтось відміряв відстань лінійкою.

Алекс записав:

СЛІДИ: 42 СМ.

ВІДСТАНЬ: РІВНО 60 СМ.

ЧОМУ ТАК ТОЧНО?

Роккі пішов уздовж трави.

Під кущем виднілися дві паралельні борозни.

Наче по землі тягли щось важке.

Вони вели у бік сараю.

Біля зачинених дверей сараю лежали свіжі тріски.

Дошки на дверях були подряпані.

І знову пахло олією.

— Дуже зручно, — сказав Алекс. — Усе веде до одного

місця.

— Не все, — пролунав голос.

Алекс обернувся.

На доріжці стояв високий худий чоловік у темно-зеленій

куртці, потертих джинсах і гумових чоботях.

У руці він тримав вудку.

Роккі тихо загарчав.

— Доброго ранку, — сказав Алекс.

— Доброго.

Алекс дістав із кишені чорний шматочок матеріалу. Учора він

знайшов його біля слідів і забрав як доказ.

Чоловік одразу глянув на знахідку.

— Ви рибалка?

— Іноді.

— Давно тут рибалите?

— Досить давно.

— Тоді ви все про озеро знаєте?

Чоловік усміхнувся.

— Ніхто не знає Туманного озера до кінця.

Він глянув на сліди.

— Теж прийшов подивитися на сліди?

Алекс насторожився.

— А ви їх бачили?

— Учора. І не лише я.

— А раніше такі сліди з’являлися?

Чоловік похитав головою.

— Такі ні. Хоча про Туманника тут кажуть давно.

— Про кого?

— Про Туманника. Місцеве чудовисько. Кажуть, воно

з’являється у тумані. Іноді люди бачать темну спину, іноді щось схоже на довгу

шию. А ще чують дивне виття над водою.

Алекс перестав усміхатися.

— У-у-у-о-о-о?

Тепер чоловік уважно глянув на нього.

— Виходить, ти теж чув.

— У першу ніч.

Алекс подивився на сліди.

— І люди гадають, що їх залишив Туманник?

— Тепер, мабуть, так і думатимуть.

— А ви вірите, що він справжній?

Чоловік усміхнувся.

— Я вірю, що коли людині показати слід, а ввечері дати

почути дивний звук, решту вона вигадає сама.

Алекс замислився.

Фраза йому сподобалася.

— А що тут відбувалося раніше?

Чоловік перевів погляд на озеро.

— Воно багато чого забрало.

— Що?

— Човни. Рибальські сіті. Іноді секрети.

Він розповів про човен, який багато років тому затонув у

тумані.

Людей урятували.

Човен пізніше знайшли.

Але дещо з нього зникло.

— Що саме?

— Одні кажуть, що ящик. Інші — що скриня.

— І цю річ так і не знайшли?

— Наскільки я знаю, ні.

Алекс подивився на озеро.

— А човен як називався?

— «Мері-Енн».

Алекс завмер.

Назва була знайома.

Він точно десь її бачив.

Зовсім недавно.

— Ви багато про нього знаєте.

Чоловік ледь усміхнувся.

— Я давно рибалю на цьому озері. Тут різних історій

наслухаєшся.

— А як вас звати?

— Том.

— Просто Том?

Чоловік на мить завагався.

— Спершу вистачить і Тома.

Він поправив вудку на плечі й пішов стежкою.

Алекс провів його поглядом.

Потім відкрив блокнот і написав:

ТОМ. РИБАЛКА.

ЗНАЄ ПРО «МЕРІ-ЕНН» І ЗНИКЛУ СКРИНЮ.

Він подумав і додав:

ПІДОЗРІЛИЙ?

Ще трохи подумав.

ДОКАЗІВ НЕМАЄ.

— Не можна звинувачувати людину лише тому, що вона

дивна.

Роккі глянув на нього.

— Інакше першим підозрюваним був би ти.

Пес обурено гавкнув.

• • •

За обідом Алекс побачив Тома за далеким столиком.

Той тихо сперечався з Джорджем.

Розмова вочевидь була недружньою.

Алекс прислухався.

— Ти вже хвилину дивишся на одну ложку супу, — зауважила мама.

— Думаю.

— Небезпечне заняття під час їжі, — сказав тато.

Алекс знову глянув у бік далекого столика.

Том уже йшов.

• • •

Увечері пішов дощ.

Алекс дивився на берег.

— Усі сліди змиє.

Роккі лежав на ліжку.

— Але ж ми їх виміряли.

Алекс намалював три відбитки.

Один за одним.

Через однакові проміжки.

— Якщо вони справжні, то чому такі правильні?

Роккі заплющив очі.

— Дякую за допомогу.

З боку сараю долинув металевий звук.