Розділ 1. Готель «Туманний берег»

— Ми вже приїхали?

— Ні, — відповів тато.

Минула приблизно хвилина.

— А тепер?

— Теж ні.

Алекс зітхнув і притулився чолом до прохолодного скла машини.

За вікном тяглася вузька дорога. По обидва боки стояли високі сосни. Вони росли так густо, що за ними майже нічого не було видно.

Алекс подивився на годинник.

Потім на дорогу.

Потім знову на годинник.

Час безперечно зупинився.

На задньому сидінні поруч з ним лежав Роккі, невеликий білий джек-рассел-тер’єр із коричневими плямами на голові.

На відміну від Алекса, Роккі зовсім не переживав через довгу дорогу.

Він спав.

Причому так міцно, ніби це він три години вів машину.

— Зрадник, — пробурмотів Алекс.

Одне вухо Роккі підвелося.

— Так, я розмовляю з тобою.

Вухо опустилося.

— Алексе, потерпи ще трохи, — сказала мама, обернувшись із переднього сидіння. — Тато казав, що лишилося зовсім трохи.

— Я казав це двадцять хвилин тому, — зізнався тато.

— Майкл!

— Що? Я намагаюся підтримувати бойовий дух команди.

Алекс усміхнувся.

Йому було дев’ять років, і сидіти три години в машині він вважав одним із найнудніших занять, придуманих дорослими.

Але подорож обіцяла бути цікавою.

Принаймні так казала мама.

Кілька днів у старому готелі біля великого озера.

Ліс.

Човни.

Риболовля.

Піші прогулянки.

Останній пункт Алекса особливо не вражав.

Дорослі чомусь дуже любили ходити туди, куди цілком можна було не ходити.

Машина завернула за черговим поворотом.

І ліс раптово скінчився.

— Ух ти... — тихо сказав Алекс.

Перед ними лежало озеро.

Величезне.

Сіре.

Спокійне.

Воно простягалося аж до обрію, де вода майже зливалася з небом.

Над поверхнею плавали тонкі смуги білого туману.

А на невеликому пагорбі біля самого берега стояв готель.

Триповерхова дерев’яна будівля з темним дахом, широким ганком та безліччю вікон.

Над входом висіла велика вивіска:

ГОТЕЛЬ «ТУМАННИЙ БЕРЕГ»

Одна з букв трохи перекосилася.

— Ну як? — запитала мама.

Алекс подивився на готель.

Потім на озеро.

— Схоже на місце, де обов’язково має статися щось дивне.

Тато засміявся.

— Тільки не кажи цього мамі. Вона вибирала готель.

— Я чую все, — сказала мама.

У цей момент Роккі прокинувся.

Він схопився, поставив передні лапи на двері і глянув у вікно.

— Гав!

— А Роккі подобається, — сказала мама.

Алекс похитав головою.

— Він побачив качку.

На галявині біля готелю справді поважно походжала товста качка.

Роккі завмер.

Качка теж.

Декілька секунд вони дивилися один на одного.

Потім качка сказала:

— Кря.

Роккі неймовірно зрадів.

— Ні, — попередив Алекс.

— Гав!

— Навіть не думай.

Тато зупинив машину.

Двері відчинилися.

Роккі вилетів назовні біло-коричневою ракетою.

— Роккі!

Качка негайно зрозуміла, що дипломатичні переговори закінчились.

Вона залопотіла крилами й побігла до озера.

— Роккі! Назад!

Пес зупинився.

Подивився на Алекса.

Потім на качку.

Знову на Алекса.

На його морді було написано, що наказ украй несправедливий.

— До мене!

Роккі важко зітхнув і поплентався назад.

— Перший день відпустки, — сказав тато, дістаючи валізи. — Минуло тридцять секунд.

— Це ще добрий результат.

Вони піднялися на ґанок.

Перш ніж тато встиг відчинити двері, вони відчинилися самі.

На порозі стояв високий чоловік років шістдесяти. Сиве волосся, густі брови, картата сорочка із закоченими рукавами.

— Ласкаво просимо до «Туманного берега»! Сім’я Браун, гадаю?

— Так і є.

Чоловік потис татові руку.

— Джордж Вілсон. Господар готелю.

Він привітався з мамою.

Потім глянув на Алекса.

— А ти, значить, Алекс.

— Так.

Нарешті Джордж глянув униз.

Роккі сів і теж глянув на Джорджа.

— А це…

— Роккі.

Джордж нахилився.

— І як, Роккі, ти добре поводишся?

Роккі мовчав.

Алекс кашлянув.

— Залежить, кого запитати.

Джордж засміявся.

— Тоді ви точно не нудьгуєте.

Усередині готель виявився ще цікавішим, ніж зовні.

Підлога в холі тихо поскрипувала. На стінах висіли старі фотографії озера, човнів та рибалок. Біля великого каміна стояли глибокі крісла, а над камінною полицею висіло величезне дерев’яне весло.

Поки дорослі оформляли номер, Алекс пішов уздовж стіни.

Одна фотографія була дуже старою.

На ній стояв той самий готель, тільки набагато менше.

Перед нею були люди у довгих пальтах.

Біля дерев’яного причалу гойдався човен.

На його борту білою фарбою було виведено:

«Мері-Енн»

Алекс нахилився ближче.

Біля човна стояли чоловіки.

Біля їхніх ніг темнів великий прямокутний ящик.

А далеко на воді була якась темна пляма.

— Що це?

Він уже хотів покликати Джорджа, але Роккі раптом зупинився.

Пес підняв голову.

Принюхався.

І попрямував у короткий коридор у дальньому кінці холу.

— Роккі?

Пес зупинився біля старих дерев’яних дверей.

На них висіла табличка:

СЛУЖБОВЕ ПРИМІЩЕННЯ
ПОСТОРОННИМ НЕ ВХОДИТИ

Роккі сунув носа до щілини.

І тихо загарчав.

— Що там?

Алекс простягнув руку до дверної ручки.

— Алекс.

Він здригнувся.

Наприкінці коридору стояв Джордж.