12. Роман: Яна стане моєю

Вона дивилася на мене переляканими очима. Сині колір їм личив, але янтарний був кращим для них. Їй варто змінити ці сині океани на природні каштани. Саме вони підкреслювали її красу, а нині вона була без цієї суттєвої деталі.

Це можна було порівняти зі сукнею, яку варто носити з поясом, бо без нього вона сіра та непримітна. Дуже шкода, що Яна ігнорувала це.

- Твоя поведінка мене лякає, - сказала вона. - Відпусти.

- Не хочу, - дивився на неї та ще сильніше притиснув її руки до стіни, щоб не втекла.

- Романе, ти перегинаєш палицю.

- Невже, - продовжував тримати у своєму полоні. Мій ніс ловив солодкий запах її шампуню та гелю для душу. Це будило дике бажання. Хотів поцілувати рожеві вуста Яни, звільнити ніжне тіло від халата... Цікаво, а що знаходилося під ним? Вона гола? Чи мала на собі білизну… А яку?

- Так, - відвернула вона голову в бік. - Це вже домагання. Відпусти мене, бо зараз викличу поліцію! Я не жартую!

- А як ти викличеш поліцію, якщо твої руки заблоковані? - прошепотів рудій на вухо, а далі легенько торкнувся вустами її шиї.

Від цього дівчина здригнулася. Я навіть не сумнівався, що їй було приємно, але далі не продовжував. Мої вуха хотіли почути від неї вельми просту відповідь.

- Яно, ти кохаєш мене? - задали вуста питання, яке так турбувало.

Але вона вперто мовчала. Здавалося, що дівчина проковтнула язик.

- Яно! - гримнув я.

Руда повернула свою голову. Її погляд виражав байдужість. Колись він горів цим палким почуттям. Я пам’ятав, як вона дивилася на мене в ресторані, в авто... Але нині все абсолютно не так.

- Романе, я не можу розмовляти, коли мене притиснули до стіни.

Різко відпустив її та відійшов на два кроки. Яна моментально поправила халат, який ледь не розв'язався, коли тримав. Але дуже шкода, що так не сталося. Хотів побачити більше, але, мабуть, б тоді зійшов із розуму. Напав би на неї, як лев на антилопу.

- А тепер, - дивився на неї.

Перші декілька секунд вона мовчала, а далі пролунало:

- Ти поставив мені дуже складне запитання. Я не знаю на нього відповіді. Якщо говорити чисту правду, то нині злегка заплуталася, бо...

- Це через Івана? Невже він уже підкотив до тебе свої яйця? - урвав я. - Знову хочеш драпнути до нього? Не дарма кажуть, що скільки вовка не годуй, то він дивиться в сторону лісу!

Алкоголь бурлив у мені. Розв'язувати на п'яну голову такі питання дуже погана ідея, але не міг затягувати, бо боявся, що втрачу її. Більше так не хотів...

Хоча зараз розумів, що ідіот. Мені тоді не варто було тікати до Італії, а мав залишитись у Прилуках. Почекати поки злість у мені втихомириться, а далі зібрати всю волю в кулак та знову почати будувати стосунки з Яною.

- До чого тут Іван? - запитала вона.

- А до того, що йому влетить від мене по морді! Він постійно краде те, що не його.

- Якщо ти пригадав минуле, то я була ініціатором того, що...

Вона зашарілася, але я зрозумів.

- Невже? Ти вклала Івана у ліжко?

- Так, бо він мене любив, а не грався як ти!

- Яно, я тоді сильно помилявся, але потім втямив...

- Тільки після схуднення, - урвала вона.

Я мовчав, адже заперечувати важко, бо дійсно помітив у ній жінку лише тоді, коли вона позбулася зайвого.

- Романе, йди! - сказала Яна.

- Я тебе кохаю, - кинув у неї такі слова. Сподівався, що вони допоможуть мені, але марно.

Дівчина відвернулася, схопила чашку з кавою та зробила декілька ковтків. Я спостерігав за нею.

- Йди.

- Яно, - поклав я руку на її тендітне плече. Думав, що цей рух викличе у ній щось ніжне, але вона натомість лютувала. Розвернулася та обшпарила синіми океанами.

- Якщо ти зараз не покинеш мій дім, то дійсно викличу поліцію!

Зла, але навіть у такому стані випромінювала красу. Свіжозірвана троянда колола мені руки.

- Гаразд. Не буду більше тобі набридати.

Я подався до дверей, а далі покинув квартиру. Мій візит нічого доброго не приніс. Вона лише розізлилася, але нічого. Яна стане моєю, бо зроблю для цього все можливе. Докладу всі свої сили для того, щоб розбудити у ній кохання до мене. Адже вперто вірив, що воно ще жевріло у її серці.