Академія забутих

Книга перша

 

Розділ 1. Новий сторож

Академія Сірого Плеса стояла на схилі так, ніби хтось колись поставив її тут тимчасово, а потім

забув забрати. Сірий камінь, вузькі вікна, дах, вкритий мохом, що не сох навіть у спеку. Внизу, під

горою, лежало озеро, те саме Плесо, що дало назву місцю. Восени над водою піднімався туман, і

здавалося, що академія дивиться на нього згори й чекає.

Олег зупинився перед залізною брамою й поправив лямку наплічника. Йому було тридцять вісім, і

він давно навчився не показувати, що відчуває. Тому нічого не показав, навіть коли брама рипнула

сама, ще до того, як він торкнувся її рукою.

— Ви новий сторож? — гукнув хтось із двору.

До нього квапливим кроком наближався худий чоловік у темному сурдуті. Сивина в чорному

волоссі, втомлені очі, на шиї тонкий ланцюжок, на якому щось ховалося під сорочкою. Мирослав

Верхратський, директор академії. Олег знав це ім'я ще з оголошення, і воно все одно відгукнулося

десь глибоко, де не мало б нічого відгукуватися.

— Олег Мельник, — відповів він і потиснув простягнуту руку. — За оголошенням.

Директор тримав його долоню трохи довше, ніж треба. Пальці були холодними.

— Ви ніколи раніше не бували в наших краях? — спитав він надто спокійно.

— Ніколи.

Це була неправда. Олег знав, що директор це відчуває, а директор, схоже, знав, що Олег знає.

Вони обидва вдали, що розмова закінчилась.

— Тоді ходімо. Покажу вам, де ви житимете.

Хатинка сторожа виявилася кімнаткою біля самої брами: вузьке ліжко, стіл, піч, на стіні гачок для

ліхтаря. Вікно виходило на двір і на головні двері академії. Олег поставив наплічник на ліжко й

озирнувся. Усе тут було чужим. Але коли його погляд упав на ліхтар, що висів на гачку, Олег відчув,

що вже бачив його. Не такий, схожий. Той самий.

— Правила прості, — сказав директор від порога. — Ви обходите територію зранку, вдень і

ввечері. Слідкуєте, щоб ніхто не виходив за браму без дозволу. І найголовніше: о шістнадцятій

годині всі студенти мають бути поза стінами академії. Усі. Без винятків.

— Чому саме шістнадцята?

— Так заведено, — відрізав Верхратський, і цього було достатньо, щоб Олег зрозумів: розпитувати

далі не варто. — Ночами двері зачинено. Вам нема чого робити всередині після четвертої. Це в

ваших інтересах.Він пішов, не прощаючись. Олег дивився йому вслід і думав, що людина, яка так боїться власних

правил, навряд чи їх вигадала.

Перші дні минули тихо. Олег обходив двір, перевіряв замки, пив чай і потроху вивчав академію

так, як вивчають місце, у якому, можливо, доведеться довго жити.

Окрім учнів, що поспішали на заняття, були ще й їхні сліди. Академія Сірого Плеса вчила юних

магів укладати угоди з духами: з лісовими, водяними, вогняними, з домашніми та з тими, кого в

Підгір'ї називали просто «старшими». Кожен студент мав свого покровителя, і кожна угода

коштувала чогось. Мізки не дуже допомагали, якщо ти не вмів торгуватися. Чи ризикувати.

Олег спостерігав. І що довше він спостерігав, то більше йому здавалося, що всі в академії бояться

годинника.

— Ви не з нашого села, так? — Дівчина з рудою косою зупинилася біля його віконця з двома

горнятками. На рукаві сірої форми була нашивка третього курсу. — Мене звати Леся. Я принесла

вам чаю. Попередній сторож завжди казав, що чай у нас погано заварюють, тому я заварила сама.

— А де він, попередній?

Леся знизала плечима.

— Пішов. Давно. Я навіть не пам'ятаю, як його звали.

Вона сказала це так просто, що Олег майже пропустив повз вуха. Майже.

— Не пам'ятаєте? Ви ж тут третій рік.

— Так, — Леся насупилась, ніби прислухалась до чогось у собі. — Дивно, правда? Я пам'ятаю, що в

нас був сторож. Пам'ятаю, що він носив зелений шарф. А ім'я... — вона махнула рукою й

усміхнулась. — Та байдуже. Пийте чай, поки гарячий!

Вона пішла, а Олег довго дивився на парне горня й не пив.

У п'ятницю він вперше побачив, що саме відбувається о шістнадцятій.

О пів на четверту двір наповнився шумом: учні збирали книжки, перегукувались, сміялись. Хтось

спішив до брами, хтось, навпаки, поспішав у протилежний бік, до бібліотеки, ніби мав там

невідкладну справу. Олег стояв біля віконця й рахував. За чверть до четвертої двір майже

спорожнів. За п'ять хвилин лишилося кілька постатей. За хвилину тільки двоє, що ніяк не могли

розпрощатись біля дверей.

Потім з вежі долинув дзвін. Один, глибокий, наче хтось вдарив у дно колодязя.

Хлопець, що стояв біля дверей, замовк на півслові. Його приятель, схоже, вже встиг вибігти за

браму, бо озирнувся й крикнув щось, але хлопець не відповів. Він стояв нерухомо, дивлячись

перед собою, і Олег бачив, як з його обличчя повільно сходить усе, що робило його живим:

цікавість, роздратування, усмішка.Олег вийшов надвір ще до того, як зрозумів, що робить.

— Гей! Ти чуєш мене?

Хлопець повернув голову. Порожній погляд, як у людини, що прокинулась не у своєму ліжку.

— Де я? — спитав він тихо. — Чому я тут?

— Як тебе звати?

Пауза затяглася. Хлопець ворушив губами, шукаючи слова, і Олег бачив, що той шукає не

відповідь, а саму думку про те, що вона колись існувала.

— Тимур, — нарешті видихнув він. — Здається... Тимур Бондар. А ви хто?

Олег узяв його за плече й повів до брами, поки той ще не встиг злякатися. У воротах Тимур

спіткнувся, обернувся, оглянув академію сірими, безпорадними очима й раптом запитав:

— А що я тут робив?

Олег не відповів.

У його голові звучав лише дзвін, і дзвін цей був знайомий. Занадто знайомий. Ніби хтось уже

вдарив у нього колись, багато років тому, і звук застряг у кістках.

Він повернувся до своєї хатинки, зачинив двері й сів на ліжко. Руки дрижали. Він дивився на ліхтар

на стіні й не міг згадати, чому цей ліхтар здається йому рідним, хоча тієї миті був певен: колись він




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше