Частина третя. Полювання на мишку.
Академія магії та магічних істот.
Факультет чаклунства.
Практична аудиторія фамільярів.
Хель неохоче увійшла в сутінкову аудиторію на факультеті чаклунства, відмітивши для себе приємний запах лаванди, що заповнював повітря і мав заспокійливий ефект на адептів. Практичне заняття з фамільярств повинно було розпочатись за кілька хвилин, тому більшість відьом та чаклунів позаймали обрані ними місця, залишивши вільними кілька галявинок з пеньками.
Не бажаючи викликати до себе зайвої уваги, Хель визначилась з місцем і пішла до центральної галявини на першій лінії, тієї що була найближчою до галявини викладача. На одному з трьох пеньків сиділа староста третього чаклунського, зачитуючись невеличкою книжкою у сріблястій обкладинці. Вона не відривала своїх очей від рядків, інколи поправляючи свої окуляри, які якимось дивом сповзали з її перенісся на кінчик кирпатого носа.
– Не проти мого сусідства? – запитала Хель, присівши поряд з Талою.
– Якщо пообіцяєш навчатися, то не проти. – відказала староста і неохоче подивилась на відьму, яка наважилась сісти поряд з відмінницею. – Айлін? – дещо здивовано перепитала вона, швиденько ховаючи книгу у свою сумку.
– А хто ж ще, – зітхнула Хель, посміхнувшись краєчками губ.
– Ти впевнена, що потягнеш? – голос та повненьке обличчя Тали виказували серйозність поставленого питання. – Я не збираюсь нікого підтягувати!
– Хех, – зітхнула Хель, згадавши про свого старшого брата, якого їй нагадувала ця дивна цілеспрямована адептка, поряд з якою немає жодного охочого спілкуватись. – Я не пробувала, але можу постаратись.
– Це ж як?! – звівши брови, староста примружила очі, скануючи рудоволосу відьму. – Ти ніколи не навчалась відьомського ремесла?
– Я проходила домашнє навчання. – відказала Хель і здригнулася, коли на викладацькій поляні з'явилась висока худорлява жінка у чорній мантії. З її появою уся аудиторія затихла на півслові.
– Це наше третє заняття. – монотонно-звабливим голосом заявила вона, зробивши кілька рухів руками. Довгі пальці рук з чорними гострими нігтями ніби прорізали повітря, відкриваючи для погляду адептів завісу, за якою було сховано кілька тварин і птахів. Які саме види були представлені на показ, не зовсім зрозуміло через часткові силуети тіней. – Хто вже має фамільярів? – руку підняли п'ятеро адептів, – на наступне заняття принесіть їх, ви отримаєте спеціальне завдання.
Хель з прочиненим ротом дивилась на магнесу, яка по усім відчуттям та зовнішньому вигляду неодмінно була демонесою. Аристократична худорлявість підкреслена лячною вродою та спокусливими формами, об'єднувала в собі смертельну небезпеку та несвідоме бажання дивитись на жінку з бездоганним чорним волоссям та очима сповненими крові.
– Бачу у нас з'явилась новенька. – магнеса перевела крижаний погляд на Хель і здійняла праву брову. – То з тебе і почнемо опитування!
– Таке ото. – прошепотіла Хель і приготувалась до запитання, яке все ніяк не озвучувалось.
– Підведись. – повернувши голову, староста прошепотіла одними губами й легенько штовхнула Айлін ліктем.
Як тільки Хель зробила те, що потрібно було зробити одразу як до неї звернулась магнеса, жінка голосно розсміялась.
– В академію все ще приймають нетямущих. – заспокоївшись, магнеса сканувальним поглядом оглянула рудоволосу адептку і прохолодно запитала. – Назвіть наявного фамільяра, що є забороненим та не відповідає, – не встигла вона договорити, як Хель не роздумуючи відповіла:
– Ярчук.
Згадавши про істоту яку так ненавидять усі відьми та чаклуни, аудиторія зірвалась вигуками обурення та осудливим присвистом. Всім у П'ятиземеллі відомо, що для представників чаклунства слово «ярчук» у будь-якому контексті заборонено для вимовлення. Попри закон «захисту рідкісних тварин», які внесені до Синьої книги, сучасне суспільство відьом і чаклунів не бажало миритись з думками про можливість адаптування Ярчуків до співіснування з ними.
– Шшааш! – громоподібний голос демониці змусив адептів згадати про ранг істоти, яка проводила практичне заняття.
У аудиторії знов нависла могильна тиша.
– Цікава думка. – підкреслила магнеса, і одна з тіней представлених фамільярів, отримала риси собаки з видовженими гострими вухами. – Бачу, вами було, прочитано архівні записи аномалій. – Хель лише посміхнулась, адже така аномалія багато років проживала поряд з нею у Чорному замку, а найголовніше вона вживалась з темною відьмою, чи правильніше сказати темна відьма вживалась з нею. – Можливо ви назвете нам птаха, який може коритись двом паралельностям?
– Круки. – сміливо відповіла Хель, приємно вразивши не лише магнесу, а й свою сусідку по поляні. Тала була вражена знаннями Айлін і задоволено кивала головою, підтверджуючи обидві правильні відповіді. Староста третього чаклунського була однією з найрозумніших першачків у Академії й відьомську справу вивчала наперед, не дозволяючи собі мати прогалини у необхідних знаннях, чим неодмінно пишалась.
– Як ваше ім'я, адептко? – запитала магнеса, присівши на високий пеньок, який з'явився одразу як вона зігнула ноги у колінах, опускаючись сідницями на пустоту.
– Айлін. – відказала Хель.
– Айлін, хто? – очі магнеси на одну мить спалахнули, зчитуючи інформацію з нової адептки, яка мала рідкісні знання і рідкісну сміливість до їх озвучення.
– Просто Айлін. – Хель знизала плечима і згадавши виправдання перед професором Рандольфом, доповнила. – Я родом з Піщаних земель.
– Звісно. – задумливо погодилась магнеса, провівши рукою зліва від себе, створюючи ще два величенькі пні.
Вже за мить на цих пнях з'явились ті самі коти, яких Хель бачила на лекції з тваринництва. Попелястий кіт одразу улігся на своєму місці й примружуючи свої величезні жовті очі, тихенько замурчав. А от чорний з білими лапками зупинився біля магнеси, дочекався допоки вона попестить його вуха та підборіддя, і лише тоді умостився на другому пні, прийнявши позу статуї. Його очі також були жовтими та прискіпливо роздивлялись адептів, які майже не звертали на них уваги.
– Я запам'ятаю вас, Айлін. Ви дуже цікава особа. – на тонких червоних губах демониці з'явилась посмішка, що була більше схожа на вищир. – Сідайте на своє місце.
– А чи можу я дізнатись ваше ім'я? – запитала Хель, отримавши від старости третього чаклунського незадоволений погляд та поштовх ліктем, який прийшовся по стегну. Аудиторія знов ожила, заливаючись реготом та недоречними коментарями. – Я ще не встигла запам'ятати усіх імен.
– Шааш! – рикнула магнеса і спокійно відповіла. – Ви можете до мене звертатись магнеса Кемр, проректор Кемр, або Арві Кемр.
Арві Кемр. В пам'яті Хель щось блиснуло, нагадуючи про нещодавні пояснення Тали стосовно молодика, який так впевнено і навіть занадто впевнено допитувався у магнеси Ерни Ульссон про її ставлення до Хантеші. Жінка ректора була відомою демонесою і мала репутацію холоднокровної істоти, яка була безжальною до всіх без виключень і не мала улюбленців серед адептів.
Двері в аудиторію гучно відчинились.
На порозі з'явився професор Рандольф, який швидко підійшов до магнеси Кемр, не відреагувавши на кивки головами адептів, які виказували йому свою повагу. Він ледве чутно пояснив їй причину свого візиту, викликавши непідробний інтерес в її очах, які дивились прямісінько на Хель, викликаючи в ній дивне почуття провини.
– Нехай прибудуть з вами сили Потойбіччя! – відказала магнеса Кемр, кивнувши Хель. – Ви вільні піти на завдання.
– Я?! – Хель мить сумнівалась в правильності почутого, та коли професор Рандольф важко зітхнув, зрозуміла, що йдеться про неї.
– І справді цікава особа. – зауважила магнеса Кемр, звертаючись до котів, які так само пильними поглядами проводжали рудоволосу відому та магістра спеціального факультету.
Щойно вони вийшли з практичної аудиторії, як професор Рандольф схопив Хель за руку і не сповільняючись, потягнув її за собою у напрямку академічних стаєнь у внутрішньому дворі. Зустрівши в коридорах кількох здивованих адептів, які вітались з відомим магістром спеціального факультету, вони спустились на перший поверх і завернули до просторого перешийка між навчальною та спеціальною зонами.
– Досить вже! – заморившись бігти та плутаючись у спідницях сукні, Хель смикнула рукою, визволяючи себе від міцного рукостискання професора.
– Що не так?! – здивувався чоловік, зупинившись.
– Нічого.
– Чому знов забрала свою руку? – досить серйозно запитав професор Рандольф, уважно вдивляючись у рум'янець на щоках своєї адептки.
– А чому ви так бажаєте тримати мене за руку? – перепитала Хель, обтрушуючи спідниці, намагаючись упорядкувати їх.
– Знов суперечиш мені.
– А ви знов дістаєте мене. – продовжувала оборонятись Хель.
– Навіть так?
– Навіть так!
– Я ще не починав тебе діставати.
– А я ще не починала діставатись!
– Ну добре, – посміхнувся професор Рандольф, дістаючи з кишені своєї мантії невеличкий бурий кристал. Він простягнув його Хель і відрекомендував артефакт. – Привид.
– Який такий привид? – поцікавилась Хель, приймаючи камінь, що на одну мить почорнів і одразу позеленів.
– Привид сутності. – пояснював професор, продовжуючи крокувати по перешийку, що нагадував прохолодний тунель. – Підсилювач основного запаху. Це артефакт, який приманить до тебе охочих поласувати твоєю магією.
– І навіщо він мені? – насупивши брови, Хель переступила високий поріг і опинилась у внутрішньому дворі академічних стаєнь, де на неї вже чекав чорний екіпаж з четвіркою чорних скакунів.
– Ти негайно відправляєшся до восьмого королівства Піщаних земель. – професор відкрив двері екіпажу і поглядом запросив Хель, зайняти своє місце.
– Ви ж казали, що цього тижня я можу відпочити на заняттях. – нагадала вона, неохоче приймаючи запрошення і незграбно усівшись на м'якому сидінні, подивилась у ясно-зелені очі професора.
– Що ж, плани змінились. Проблему треба вирішити вже вчора. – хижо посміхнувся чоловік. – Не турбуйся, я відправлю з тобою твого напарника, він з'явиться тоді, коли вбивця відьом знайде тебе.
– І хто мій напарник?
– Віено Сіге. – коротко відповів професор Рандольф, примружуючи свої мутніючи очі.
– Це один з клану, – припустила Хель, згадуючи що вже чула це ім'я і бачила про кого саме йдеться.
– Так. Він самий.
– А чому ви не поїдете зі мною?
– Тому, що це завдання для адептів, а не для професорів. – відказав професор Рандольф, подаючи сигнал кучеру. – ну і тому, що ти особлива відьма!
– То, що я повинна робити? – Хель ніяк не могла зрозуміти суті свого завдання, і дивувалась легкості з якою її відправляють на можливу смерть. – Де я повинна шукати того вбивцю відьом?
– Це найменше про що ви повинні хвилюватись, адептко. – сканувальний погляд професора Рандольфа примусив Хель замовкнути й не задавати інших недоречних запитань, відповіді на які вона мала знати. – Поблукайте біля стихійного ринку, привид прикличе до вас тих, хто нам потрібен. Нехай щастить, адептко!
Екіпаж рушив з місця, залишаючи подвір'я академії та професора Рандольфа спостерігати за розчиненням чорних силуетів у магічній завісі, яка слугувала одним з пропускних бар'єрів. Ледь помітне сріблясто-попелове мереживо замерехтіло, як тільки крізь нього пройшли коні, а слідом за ними й екіпаж. Нічого більше не відбувалось, нічого видимого для ока.
Вмостившись зручніше, наскільки дозволяла сукня та саме внутрішнє оздоблення екіпажу, Хель поринула у сон, який з самого ранку закликав її у свої обійми. Вона знала, що дорога до місця призначення буде довгою і за цей час варто скористатись нагодою і відпочити. Та чого Хель не знала і навіть не здогадувалась, що Академія магії та магічних істот не користується звичайними екіпажами зі звичайними кіньми. На то ця академія вважається найкращою та найвеличнішою, бо користується усіма магічними лазівками без шкоди хиткому спокою Хаотичної магії.
Добираючись наземним транспортом до Піщаних земель, а саме до восьмого королівства, від Академії магії та магічних істот треба було б витратити зо три тижні. Якби використовувати комбінований маршрут на наземному та водному транспорті, то два тижні. Якби летіти небесними просторами, і не зупинятись на перепочинок то три дні. Та для магічних скакунів крізь між земельні портали тижні перетворювались на години.
Тому вже за три години чорний екіпаж зупинився на території стихійного ринку, де і в день і в ночі був ажіотаж. Відьми та чаклуни з усіх куточків П'ятиземелля приїздили до Піщаних земель у пошуках рідкісних трав та специфічних предметів, які були їм необхідними для ритуалів. Як і кожен з великих ринків у кожних землях, Стихійний ринок мав свої переваги та недоліки, мав раритетність товарів та працював за правилами чинної влади.
Хель неохоче вилізла з екіпажу і засмучено подивилась на своє відображення у темному віддзеркаленні. Вона була знесилена ранковим пробудженням і все ще не мала внутрішнього енергетичного підйому. Усім відомо, що відьма яка не встигла відпочити – це найгірша відьма без гарного настрою, саме такі відьми полюбляють наліво і направо розкидуватись прокльонами та саме вони прибавляють клопоту місцевій владі.
– Ну давай, привид, – прошепотіла Хель, повільно крокуючи між збуджених відвідувачів Стихійного ринку.
Умовна площа, яка виконувала роль ринкового майданчика, була стандартною для людського ярмарку і займала декілька кварталів, які не можливо пройти й за кілька годин. Кожен з кварталів розташовував в собі маленькі підказки для тих, хто вперше навідався до стихійного ринку. Сектор з травами мав в повітрі над собою палахкотіння зелено-жовтого листя, в той час, як сектор зі специфічними Піщаними виробами мерехтів помаранчевими вихрами. Сектор з тваринами мав над собою анімаційне відтворення полювання левиць на зубрів, а сектор з посудом брязкіт розбитих горщиків.
На цьому Стихійному ринку, як і на ринку Всього можна було знайти все для чаклунства і цілительства легалізоване і дозволене законами П'ятиземелля, і не лише те, що виготовляється чи вирощується у Піщаних землях. На цьому ринку завжди були представники інших ярмарок, які привозили свої специфічні товари й обмінювались ними з місцевими, що потребували чи замовляли їх.
Блукаючи між нескінченних прилавків з різноманітними товарами та охочих знайти те, за чим приїхали покупці, Хель на деякий час відволіклась від своєї втоми та навіть з зацікавленістю розглядала магічні побутові предмети. Вона згадала, як її матінка полюбляла розповідати про такі ярмарки й з яким задоволенням користувалась придбаними дрібничками, які зовсім не були потрібні темній відьмі.
Сутінки плавно переходили у глибоку ніч, хоча це ніяк не впливало на яскраві вогні цілодобового Стихійного ринку. Ароматні пахощі трав та відварів п'янили собою і не відпускали, обволікаючи розум покупців та викривляючи їхні відчуття часу. Магічні ярмарки мали свою головну особливість в тому, що вийти з них вчасно і з покупками без зайвих витрат було практично неможливо.
Непідготовлений чарівник чи відьма, а особливо цілителі, які не захистились від магії, могли місяцями блукати ринком, витрачаючи усі свої кошти на непотрібні їм товари, а коли грошей не ставало, то подавались у рабство місцевим торговцям, які використовували боржників як вільну робочу силу. Люди ж сюди практично не приїздили, інквізицію не пропускали на кордонах, а якщо комусь з представників людського королівства вдавалось проникнути на Стихійний ринок, то при виявленні таких осіб – їх карали, якщо ті не мали при собі спеціального допуску перебування на магічному ярмарку.
Хель вже втомилась розглядати товари, виставлені на прилавках і стискаючи в руках артефакт, який повинен був допомогти їй у пошуку на вбивць відьом та чаклунів, вирішила, змінити тактику. Вона вийшла з ринкового кварталу та завернула в провулок до житлових будиночків, які ховались в нічній тиші та не виказували ніякого життя чи руху. В повітрі маячило сяйво від ринкового освітлення, тому кількасот метрів були досить яскравими.
Чисті вузькі вулички з різноманітними будиночками приємно тішили око. Південні землі не дарма славляться своєю архітектурою та побудовами міст. Вони були затишними та відповідали кліматичним умовам місцевості, в якій панувало палке літо та піщані буревії. Хель зупинилась біля помаранчевої побудови й зазирнула у вікно. На підвіконні стояв горщик з блакитними квітами, які були схожі на різновид рути.
– Якщо це дійсно те, про що я думаю, – пробурмотіла Хель, звертаючись до свого відображення у склі, – то у когось можуть бути проблеми.
Блакитна рута була рідкісною рослиною, як і її аналог рододендрон (червона рута), і як ранник вузлуватий була занесена до Синьої книги. Вирощування цієї квітки було заборонене законом усіх земель П'ятиземелля, виключення надавалось деяким представникам ельфів та друїдів, які мали необхідні знання та вміння для охорони та правильного розведення складних і рідкісних рослин.
Цю квітку використовували як протиотруту при багатьох магічних отруєннях і берегли від винищення, особливо від інквізиції, яка продовжувала робити все для викорінення магічного захисту більшості рас магічної крові. А ще цю квітку вирощували в теплиці Чорного замку, і остання темна відьма з роду Іштар мала на це відповідний дозвіл. Якщо Хель правильно все пригадувала, то її мати мала велику купу тих дозволів, чим досить вправно користувалась, для вирощування багато чого забороненого.
Зітхнувши, Хель різко розвернулась, почувши підозріле шарудіння позаду себе.
– Відьма. – прошипіла дивна постать у брудному плащі.
– Відьма! – поряд з'явилась ще одна, не менш брудна й огидна, як здавалось з бридкого шиплячого голосу.
– Чи я сама того не знаю? – Хель повела бровою і скривила губи, спостерігаючи, як довгі спідниці залишають по собі вологі сліди на землі.
Наближаючись до рудоволосої відьми, дві особини відкрили свої обличчя. Вони були прокаженими жінками невисокого зросту, з множинними виразками на шкірі, які було видно на відкритих ділянках тіла. Тримаючись за руки, ці особини робили дрібні кроки, і постійно трясли головами, викликаючи в Хель зрадливе бажання втекти звідси.
Чим ближче вони підходили, тим сильніше Хель кривилась від огиди. І це не була реакція на жахливий зовнішній вигляд неохайних та вкрай хворобливих жінок, проказа яких палала гнійниками та кривавими зяяннями ран. Таку нудотну реакцію викликав запах. Дивовижний, гнильно-солодкий аромат перегною ставав нестерпно в'їдливим, проникав під шкіру, та пробирався по стравоходу до самого шлунка, скручуючи його в спазмах.
Кілька разів проковтнувши велику кількість слини, яка була ознакою блювотного рефлексу, Хель затулила носа й рота рукою. Стиснувши зуби, вона намагалась не дихати, але було занадто пізно для цього. Ворсинки в її носі, як і волосся та смакові рецептори язика, вже встигли поглинути та відчути сморід, і навряд вона зможе якось собі зарадити, якщо не скористається закляттям. Закляттям якого вона не вивчила!
Коли прокажені зупинились за кілька кроків від Хель, що все ще продовжувала стримувати нудоту, затискаючи якомога сильніше нижню частину свого обличчя, вона примружила очі в спробі розглянути незнайомок. Їхні темно – сірі сукні були засипані плямами засохлої крові, а жовтуваті виразки, які постійно кровоточили, виглядали глибокими кратерами з безліччю чорних вкраплень.
Жінки виглядали хворобливо на свій вік, що був не вищий середнього за людським літочисленням. Нічим не примітні, якщо не брати до уваги проказу та худорлявість, що нагадувала кістяк обтягнутий шкірою. Очі в обидвох були впалими, як і щоки, а підборіддя і носи гострими та широкими. Що в однієї, що в другої, на голові в копицях брудно — каштанового волосся виднілися залисини.
– Відьма – відьма! – Шипить та, що зліва. Її очі розширюються і набувають тьмяного блиску рубіна.
– І що з того? – не прибираючи руки, відказує Хель. – Чого вам треба?
– Нам потрібна твоя сила! – Відповідає копія справа.
– А більше нічого не треба? – відкашлюючись, і вже не стримуючись, фирчить Хель, затамувавши подих. – Вам би в лазню сходити та помитися! Сморід такий, що неможливо поруч стояти! – закочую очі, вона відступила в сторону від вікна, згадавши про квітку, яку не треба показувати таким навіженим. – Ви митися не пробували? – Віддай нам свою силу! – заволала жінка зліва і простягнула свою кістляву руку.
– Віддай по своїй волі та за своїм бажанням! – додала друга.
– Ще чого?! – пирхнула Хель, поступово віддаляючись від прокажених углиб провулку. – Рада б допомогти та не можу!
– Тоді ти помреш-ш-ш! – прошипіла та, що зліва і випустила в Хель заклинанням «мереж», яке повинно було скувати тіло та знерухомити його.
Тіло жертви майже не відреагувало на стандартні атакувальні чари та не заклякло, як повинно було це зробити. На обличчях прокажених з'являється відверте нерозуміння, а на губах рудоволосої відьми маячить задоволена посмішка.
– Помреш-ш-ш! – Шипить друга, і плете сильніше заклинання «мережива мереж». Ці чари повинні не лише знерухомити жертву, а й осліпити її та знеможливити дихання. Та й цього разу нічого не відбувалось.
Магічне заклинання руйнується, торкаючись шкіри Хель, викликаючи собою легкий прохолодний опік, який за мить розчиняється у теплому повітрі.
– Не помру! – Ствердно відказує Хель, розуміючи, що вже знайшла тих, на кого прибула полювати. Та ось, що їй робити далі? Адже професор Рандольф і словом не обмовився про наступні дії, не надав жодної зброї й нічим не зарадив, спроваджуючи свою адептку на небезпечне завдання. – Я швидше помру від вашого смороду! – заявляє Хель, роззираючись довкола себе.
Вона згадала, що професор Рандольф говорив про напарника, якого він відправить разом з Хель, і що той, обов'язково з'явиться у момент зустрічі з вбивцями відьом та чаклунів. Та пройшло вже кілька хвилин, а нікого схожого на рятівника чи товариша по нелегкому завданню, не було виявлено.
– Ти менталіст? – примруживши свої рубінові очі, друга жінка простягає свою руку і сама ж відповідає на поставлене запитання. – Ні!
– Тоді, хто вона? – волає її копія, розширюючи зіниці у своїх гранатових очах. – Хто ти є?
– Я та, хто зловить вас і відвезе на страту за скоєні вами вбивства безвинних відьом та чаклунів. – гордовито заявляє Хель, повернувши артефакт, який вона все ще стискала в руці, до кишені сукні.
– Ти? – затягнула перша.
– Ти? – насмішкувато простогнала друга і зареготіла на весь голос.
– Я-я! – киваю їм, дивуючись, як це ще ніхто не прокинувся у будиночках, чи не звернув уваги на галас під вікнами.
– Хахаха! – мерзенний сміх прокажених злітає до небес, і жінки простягають до Хель свої руки. – Відьма!
– Що ви причепились? Відьма – відьма. І що з того? Фу-у, не можу! – махнувши рукою, Хель знов не втрималась і закотила очі. – І навіщо я погодилася на цю «смердючу» справу? Тепер й сама буду смердіти.
– Віддай нам свою силу! – заволали жінки, почавши плести нове заклинання, яке не було відомим Хель. – Вона не сприймає магію! – здогадалась та, що була зліва і зловісно вищирилась, ніби вже спланувавши, як можна обійти таку захисну реакцію.
Не маючи ні сил, ні бажання, продовжувати пусті розмови та чекати на напарника, який десь забарився, Хель вирішила ризикувати. Вона не замислюючись про наслідки, впевнено прошепотіла прокляття, підсиливши його таємним словом.
– Побачте мене! Почуйте мене! Навколо вас я лиш є! – повторила вона тричі, і прокажені жінки завмерли на своїх місцях, дивуючись тому, що з ними коїлось. Адже, усім відомо, що таємним словом не лише заборонено користуватись, а надзвичайно складно контролювати його, не нашкодивши собі. – На холодних вітрах та у спекотних днях, в пустелях та снігах, під землею та у небесах, по морю та по полю, не матимете спокою! Там, де серця ваші поховані, чи закладені, чи запродані, чи в пітьмі, чи у мареві, чи у гроті, чи сонця зареві, голови переді мною схилите! Очі туманами замилите! Замовкнете у нерухомості. Поки я поряд – ви без свід, – не встигла вимовити останнього слова.
Хель відчула гострий біль на потилиці. Щось важке вдарило її по голові, викликаючи миттєве потемніння в очах і ту саму без свідомість, про яку йшлося у її прокльоні. Це те, чого вона понад усе боялась. Магією її тіло не можливо було опанувати чи вкутати, а ось вибити землю з під ніг чи фізично вивести зі стану рівноваги – це було дієвим методом. І прокажені скористались цим методом.
Самі ж відьми нічого не робили й не могли б зробити, якщо вони не вміють утримувати предмети закляттями левітації. До того ж для такої магії потрібно мати сильну витримку та енергію, фізично бути готовим до концентрації на предметі, який зачаровується і вміло користуватись розрахунками відстані. Темні відьми не так часто користаються «живою левітацією», на відміну від чаклунів, які завжди мають при собі необхідні підсилювачі та артефакти.
Останнє, що Хель почула, перш ніж розчинилась у своєму безсиллі, було дитяче гиготіння. Писклявий голос схожий на мишаче попискування міг належати якомусь з посіпак темних відьом, як от гремліну, чи гобліну. Та сила з якою її вдарили була не меншою за силу троля, як здалось Хель.
Якби Хель була ознайомлена з матеріалами по справі «вбивць відьом та чаклунів Піщаних земель», яка лежала у стосі паперів на столі професора Рандольфа, то знала б про кількість нападників. З деяких свідчень свідків, які так чи інакше випадково, чи краєчком ока спостерігали за жорстокими вбивствами й нічого не могли зробити, було відомо, що вбивць троє. Двоє з них прокажені жінки, які користуючись магією, вміло маскують свої прокази й сморід, переміщаючись восьмим королівством, та блукаючи на улюбленому місці вчинення своїх злочинів – на ярмарку. А ось третій вбивця, завжди прикидався маленьким хлопчиськом чи дівчам і мав досить виразний гиготливий сміх, схожий з пищанням гризунів. І вже не скажеш напевне, хто чи що воно таке, чи й справді посіпака, чи перевертень, чи майстер магічних перевтілень.