Частина третя. Зустріч з забутим минулим.
Академія магії та магічних істот.
Кабінет професора Рандольфа.
Професор Рандольф застиг на місці, відчувши небезпеку. Волосся на його руках наелектризувалось, попереджаючи його про присутність невідомого гостя, що зачаївся у тіні. Інстинкти працювали стабільно і не зраджували його ніколи. Тому професор знав, що поряд з ним ховається сильна істота. Істота повязана з темрявою. Але ж і магістр спеціального факультету був не аби яким і знав як себе поводити, тому продовжував тримати книгу, потупивши в неї очі.
Нічого не видавало присутності гостя, що причаївся в тіньовому закутку і вичікував необхідного моменту для виходу. Ні його запах, ні подих, ні серцебиття. Він нічим не видавав себе, хоча вже знав, що професору Рандольфу відомо про його присутність. Це не було дивним чи неочікуваним, напроти, це було очевидним і захоплюючим, адже це показник сили і майстерності яка не була втрачена з роками.
– Не будемо гратися в ігри. – долинув хриплий голос з закутку. – я не маю часу на ігри.
Голос таємничого гостя здався професору знайомим. Він міг закластися, що знає його досить добре, але все ж вирішив не ризикувати з припущеннями і розвіяти іллюзію, якщо вона присутня. Професор Рандольф показово повільно, ніби неохоче, закрив книгу і поклав її на невелику купу книжок, що були перечитані ним і призначалися для повернення у бібліотеку.
Він на мить згадав ранкову зустріч з Владленом і знайомство з його кузиною та посміхнувшись сам до себе, покачав головою. Дивуючись дивним обставинам і вимогам його улюбленого адепта, професор Рандольф різко розвернувся усім тілом, провернувшись на невеличких підборах своїх шкіряних чобіт, і зауважив до все ще невидимого гостя:
– Сьогодні день такий, що усі довкола вважають, що вони не мають часу і я повинен прийняти це до уваги. А що, якщо мені також не вистачає того часу. – риторичність в промові чоловіка давала привід для роздумів.
Незваний гість не збирався показуватися професору чи відповідати провокацією, але й відмовитися від свого не міг. Він на єдину мить повірив, що Рандольф якого він знав у минулому, зміниться за роки служби в Академії магії та магічних істот. Адже цей магічний заклад змінював усіх його послідувачів. Рано чи пізно, а це ставалося. Так чи інакше, а корективи вносилися як у характер так і звички істот, і відображалися ці зміни сприйняттям світу та речей, що були сталими.
Та все ж професор Рандольф залишався все тим же філософом, що в будь-якій ситуації не забував про самого себе та свої потреби.
– Ближче до справи. – напружено прохрипів гість, – ви повинні прийняти до себе на факультет молоду відьму, що сьогодні прибула до академії! – професор Рандольф одразу ж зрозумів про кого йде мова, але вирішив вислухати умови до кінця. – ця відьма особлива і потребує допомоги. Вона повинна навчитися контролювати себе та свій дар.
– І який вона має дар? – не витримав Рандольф, вимагаючи більших пояснень.
– Дуже рідкісний. – видихнув гість, чим викликав сміх чоловіка, що усім своїм видом показував, що зовсім не піклується про те, що про нього подумають, зневажливо відносячись до прохання.
– Все це непереконливо! – заспокоївши свій сміх, відрізав професор і напруживши очі, подивився на того, хто ховався у тіні.
Зіниці професора Рандольфа розширились настільки, що зелень його очей зникла, змішавшись з чорною плямою зіниць.
– Досить гратися зі мною! – проричав він і вмить відшатнувся, упираючись стегнами у стіл позаду себе.
Ні, він зовсім не злякався від того, що зміг побачити у тіні, адже ніколи не проявляв такої слабкості ні перед ким. Відчувати страх професор Рандольф перестав коли йому виповнилось тридцять, коли він втратив усе що міг втратити чоловік: його кохання, його натхнення, його гідність та інші не менш важливі хоча і безглузді матеріальні показники влади.
Рандольф перестав відчувати страх в ту мить, коли на його руках померла жінка, що клялась ніколи не покидати його. Він перестав боятися в ту мить, коли його зеленоока донька, якій щойно виповнилося два роки була спалена на вогнищі, бо виявилась мутантом. Тоді коли він втратив дорогих йому жінок та розправився з усіма причетними до вбивства, усіма тими хто призвів до того та ніяк не спробував зупинити. Тоді, коли намісник клану бурих вовків, перший син альфи, назавжди був вигнаний зі стаї та втратив можливість стати головою роду та продовжувати лінію великих вождів.
Ось і зараз він зовсім не боїться побаченого, але здивований цій зустрічі зі своїм забутим мирським минулим. Адже присягнувши на вірність Академії магії та магічних істот Рандольф відмовився від свого минулого життя і усього що там залишилось.
– Давно не бачились, мій друже. – сказав той, хто ховався у тіні.
– Краще б і не бачились. – похмуро відповів професор, оглядаючи істоту з темньо-синьою шкірою, права сторона якої була понівечена полумяним поцілунком і залишила по собі спогад у вигляді рубців, різноманітної форми кратерів та джгутів.
Таємничим гостем виявився сумнозвісний демон бажань, що славився своїм умінням переконувати та вивідувати найпотаємніше у кожного, хто мав нагоду зустрітися з ним. Він посміхався, відкриваючи гострі кинжалоподібні зуби забарвлені кровю, та мружив різнокольорові очі, не звикши стояти навпроти світла, що яскраво та хаотично маярило у ліхтаревому склі, відчуваючи темряву, якою він дихав.
Летючі вогники, що використовувались як нескінченне світло, були магічними комахами, які плодилися біля боліт у Райдужних землях. Їх відловлювали ельфи та торгували ними за для своєї вигоди, адже такі істоти були особливими і затребуваними у всьому міжземеллі, окрім королівства людей. Ці комахи могли бути виловленими лише світлими істотами або чистими душами, бо відчували темряву і ховались від неї, що було ще однією перевагою у їх використанні.
Ось і зараз летючі вогники хаотично билися об скло, ніби намагаючись вирватися з пастки і сховатися від тієї темряви, що мала здатність згасити вічний вогонь і забрати життя у світла, яке несли в собі ці комахи.
– Ти не змінився, мій друже. – сказав демон бажань.
– Ти також. – відповів професор Рандольф і схрестивши руки на грудях, холодно подивився на старого приятеля, що прибув з його минулого життя.
– То що скажеш, друже?
– А що мені за це буде?
– Відповідь на твоє запитання.
Демон хрипло посміюючись простягнув свою руку долонею долілиць. Іншою рукою провів лінію по шкірі долоні, випустивши сливовий кіготь вказівного пальця. Зупинився. І знов провів лінію перехресну першій. Це був особливий знак, що гарантував дотримання слова демоном бажань і виконання будь-якої забаганки відповідача.
– Хто замовник? – запитав професор Рандольф, продовжуючи спостерігати як блакитна кров беззупинно омиває долоню демона.
– Лорд Атірне. – неохоче прохрипів демон і його очі на одну єдину мить почорніли. Як тільки він вимовив останню літеру імені своїми тонкими губами, розрізи на долоні зцілилися. Умови були виконані.
– Хмм, – трохи здивовано, професор Рандольф торкнувся пальцями свого підборіддя, все ще обдумуючи почуте.
Він знав, що лорд Атірне не проста людина і має свій зиск з усього. Знали про цю особу усі в Пятиземеллі, адже той лорд був впливовим і казково заможним з нескінченно – необчисленними скарбами. Знав він і про демона бажань, що завжди виконував обіцянки і не забував про це.
– Навіщо йому ця відьма? – в очах професора блиснула цікавість.
– Я виконав умови. – нагадав демон бажань і змінивши посмішку на пряму лінію зімкнутих губ, кивнув головою. – Скажу як старому другу. – видихнув він. – Лорд Атірне хоче захистити дівчину від ворогів.
– Звісно. – погодився професор Рандольф, – у нього їх придостатньо. – і більш серйозно відказав. – Щож, передайте мосьпанові, якщо відьма пройде іспит, то я залишу її під своїм наглядом. І прослідкую за її навчанням самоконтролю.
– Вірю. – видихнув демон бажань, розчиняючись у тінях, – Передам. – залишаючи професора наодинці з роздумами, хрипле відлуння погоджувалось на умови.
Професор Рандольф ще кілька хвилин напрягав свої локатори, впевнюючись в тому, що привид його минулого не причаївся у тіні і не спостерігає за ним. Він памятав яким був демон бажань і знав наскільки хитро він планував свої візити до тих, хто був йому необхідним. Переконавшись в тому, що демон зник, чоловік зітхнув і розслабив напружені плечі.
Він довго обдумував побажання демона і звязок кузини Владлена з лордом Атірне. Уся ця непевна ситуація була містичною і складалась з безлічі загадок, які професор Рандольф неодмінно повинен розгадати. Адже він досить добре вміє складати пазли та рослідувати заплутані справи. Все що йому треба зробити – це залишити юну відьму на своєму факультеті і прослідкувати за її розвитком. Але це було ризиково, адже дівчина була занадто молодою і судячи з того, що вона встигла накоїти, не вміла стримувати себе, бо була необізнаною в правилах академії і не мала базових магічних знань.
Пройшло кілька годин, перш ніж професор Рандольф почув голоси, що лунали з коридору. Чоловік розмяв шию кількома різкими рухами голови і потягнувся, звівши руки до гори. Він взяв підготовані ним сувії, призначені для нової адептки його факультету і поспішив розрішити конфліктну ситуацію, що набирала обороти і могла вибухнути щомиті.
Вийшовши зі свого кабінету, професор Рандольф побачив одного зі своїх адептів, що діставав Владлена і явно був за півкроку до того, щоб його проклянули. Він передбачував, що рудоволоса відьма не збирається підкорюватись некроманту, за яким закріпилась слава розпусника і бабія - любителя відьом.
– Якщо книга «Забуття» у нас, – голос професора Рана пролунав з темряви, і його стрімка поява, трохи злякала усіх присутніх. – Значить, Айлін, – звернувся чоловік, дочекавшись поки відьма відсторониться від Владлена і подивиться на нього. – я, доречі, не знаю вашого прізвища, – він зупинився поруч з цілителем і прийняв з його рук книгу «Забуття».
– Незаміжнім жителям півдня не обов'язково використовувати своє прізвище. - Встигає розрядити напружену паузу Владлен, міцніше стискаючи плечі сестри.
– Добре. – приймаючи такий аргумент, професор Рандольф посміхаеться краечками губ, і звертається до некроманта, що все ще здивовано слухає їх.
– Ілбрек, а ти чого прийшов? Хіба в тебе не триває підготовка до практичної дуелі? Чи ти на шабаш не поспішаєш?
– Йде підготовка до шабашу. – відповідає некромант.
– Тоді, чому ти все ще тут?
– Тому що знайомлюся з моєю відьмою! – Так само серйозно відповідає Каді. Він усміхається до Айлін, що з відразою на обличчі дивиться на нього, і підморгнувши, посилає їй повітряний поцілунок.
– Давай особисті проблеми вирішуй у вільний час і не на моєму факультеті. –Пропонує професор Рандольф, махнувши рукою в бік. Такий жест натякав некроманту зникнути як найшвидше. – Я вже все вирішив. – простягаючи Владлену кілька сувоїв, перев'язаних червоними стрічками, чоловік кинув короткий погляд на Айлін. – Твоя кузина зарахована на мій факультет, але зобов'язана виконувати програму. Сам усе розкажеш і поясниш їй! Ваше щастя, що третій курс тільки набраний і не так давно розпочав навчання. Це означає, що твоя кузина не пропустить основних занять і досить легко наздожене програму якщо зможе. Завтра я їй розкажу що і як буде відбуватися, і проведу стандартні процедури.
– Моя відьма зарахована на наш факультет? – дивується некромант, перебиваючи думку професора. – Але ж вона не підходить нам! Що в ній такого особливого, що вона стала необхідною на спеціальному факультеті?
– Нам?! – перепитав професор Рандольф, оцінивши занепокоєння Кіль-Ахама. – Я не почув, Ілбрек? Ти сказав нам? Отже, я вже не головний на факультеті? – очі чоловіка хижо блиснули, і він повільно обернувся до некроманта, виказуючи йому своє незадоволення і розчарування. – Ти все ще тут, Ілбрек?
– Вже йду. – Видихнув Каді, розуміючи шаткість своєї позиції. Та перш ніж виконати прохання чито наказ професора, він кивнув Айлін. – До зустрічі, моя відьмочка!
– Гори в пекельному полум'ї! – Відповідає йому дівчина, не соромлячись сказаних побажань.
Дочекавшись доки некромант зникне в просторах темного коридору, професор Рандольф ще раз зацікавленим поглядом оглянув кузину Владлена. Вона виглядала досить бадьоро і навіть після такого складного випробування продовжувала показувати свій характер, як-то Ілбреку який був не звичайним адептом з не звичайними забаганками.
Він відчував, що нарікає себе і всю академію на апокаліптичні наслідки, але нічого не міг вдіяти ні з собою, ні зі своєю цікавістю, ні з аномальним бажанням познайомитися з юною і такою загадковою відьмою ближче. Ця молода особа явно мала щось, що викликало в професорі вібрацію його нервів, нерозгадану таємницю, яка майстерно прихована під вуаллю чародійства.
Професор Рандольф вважався одним з найкращих читачів істот, він мав достатньо досвіду та мав величезну практику за все свое довге життя, тому не сумнівався у своїх передчуттях. Те, що його улюблений адепт не збирався розказувати йому усіх подробиць та правдивість ситуації, в яку втрапив він та його так сказати кузина, не означало, що професорський інтерес та професійна думка може якось суттево змінитися.
Та ще й нещодавна зустріч з темним минулим професора Рандольфа, підкинула кілька бентежних подробиць. Здавалося, що кузина Владлена не була такою простою, як йому здалося першої миті їх знайомства. Ну і звістка про нервовий зрив Чорного Аббадона викликав сумніви в історії розказаної Владленом.
Ще зо три хвилини професор Рандольф обмірковував усе і уважно дивився на нову адептку, що намагалась уникнути зорового контакну. Та зрештою він порушив тишу:
– Владлен, я сподіваюся, що ти простежиш за благоустроєм своєї кузини у спальному крилі цілителів. Та не допустиш ніяких неприемностей, хочаб сьогодні. Менш за все мені хотілось би турбуватися за неї у цей прекрасний вихідний день. – професор з повагою подивився на цілителя, що лиш кивнув у відповідь і знов перевівши очі на рудоволосу дівчину, що майже не змінилася в обличчі, хмикнув. – Ви дуже цікава особа, Айлін! Але не забудьте, що ви знаходитесь на особливому рахунку і повинні як найшвидше втягнутися в систему, щоб не вилетіти з неї! І не створюйте мені проблем.
– А чого я повинна створювати вам проблеми? – округливши свої очі, відьма підняла праву брову і надула губи. – Ви мені не створюйте, – не встигла договорити, як замовкла під натиском Владлена.
– Досить, Айлін! – шикнув на неї брат і вибачився перед професором, що підозріло розглядав його сестру. – Вона не це мала на увазі.
– Та вже і так зрозуміло, Владлене, – зітхає професор Рандольф. – нам знадобиться багато часу і терпіння, щоб налагодити контакт.
– Професоре, вибачте мою кузину. – знов вибачається Владлен, намагаючись таким чином перевести погляд чоловіка, що буквально сканує Айлін, на себе. – Вона ще замала й дурнувата. Але не підведе вас, запевняю! – він посміхнувся і торкнувся волосся сестри. – Айлін трохи запальна, бо жила в дивному середовищі, але вона досить старанна та виконавча у всьому.
– Владлен, – професор Рандольф вже зрозумів, що забагато часу витратив на відьму, яка не має заморочувати його голову принаймі сьогодні. Та все ж вкрадливо перепитав. – Ти впевнений, що твоя кузина з півдня? Наскільки я можу знати, всі жителі півдня добрі і терпимі натури. Особливо відьми.
– Так професоре, – запевняє Владлен, і зковтує ком сухості, відчувши як здригнулася Айлін, коли професор задав провокуюче питання.
– Я чув, що зникла донька Аббадона. Чи твоя кузина якось пов’язана з цим?
Хель стояла як вкопана, заливаючись червоною барвою. Вона знала, що своєю поганою поведінкою підставляє Владлена і може знищити його життя, тому приклала усі зусилля на те щоб заспокоїти своє оглушливе серцебиття. Відчуваючи підозрілість професора її брат також прийняв спробу оволодіти собою та посміхнувся наставнику:
– Ні! – коротко відповів Владлен, сильніше притискаючи сестру до себе. – Я б знав про це!
– І вона ніяк не пов’язана з лордом Атірне? – професор Рандольф дивився в очі адепта, що попри все продовжував приховувати правду від нього.
Професор Рандольф досить добре знав Владлена. Він міг з впевненостю сказати, що єдине в чому цей адепт не може досягнути вершин – це брехня. Але зараз Владлен дивлячись в його очі, стримує себе від емоцій, заспокоюючи серце і думки, щоб не проговоритися. І це насправді подобалось професору більше ніж відкритість цілителя. В майбутньому це пригодиться як Владлену так і самому професору Рандольфу.
– Цікаве співпадіння обставин! – риторично говорить професор, примруживши очі. Його і без того каламутні очі темніють, а райдужка з блякло - зеленого стає яскраво - болотяною.
– Це лише співпадіння. – спокійно відказує Владлен.
– І твоя кузина випадково з'явилася в Академії і зовсім не схожа на сестру. Хмм... – професор Рандольф стискає підборіддя двома пальцями правої руки. – Все одно не складається до купи. Хмм.
– Професоре, – голос Владлена посилюється впевненністю, а обійми сестри стають хворобливо-сильними. – Моя кузина довго добиралася до Академії і пройшла тяжке випробування, тому їй потрібний відпочинок.
Губи професора Рандольфа розтягнулись у хижій усмішці, а очі спалахнули з новою силою.
– Добре. Прослідкуйте за своєю кузиною. – змирившись з тим, що його улюблений адепт не збирається здавати позицій, професор зробив крок у бік і завмер. – Розкажіть їй правила співіснування в Академії магії та магічних істот. Вона встигла звернути на себе увагу Ілбрека, а це не дуже добре, як нам усім відомо. А ще, поясніть їй, що не можна проклинати ловців, і взагалі, не можна розкидатися прокльонами наліво і направо, насамперед по закону, та й взагалі це неприйнятно в стінах академії. – витримавши паузу, Рандольф хижо посміхнувся. – До речі, завтра я представлю адептку Айлін її основному напарнику. Є в мене один цікавий адепт.
– Кому з них, чи можу я дізнатися? – перепитав Владлен.
– Діану Гайдіару. Не проти? Він так само молодий і недосвідчений на моєму
факультеті. Вдвох вливатимуться в колектив і проходитимуть основну лекційну програму.
– Я повністю довіряю вам, професоре. – видихає Владлен, послаблюючи свої обійми. – Подбайте про мою кузину, будь ласка! – Владлен схиляє голову, виказуючи свою повагу. – Ми вже підемо облаштовуватися з вашого дозволу!
– Йдіть собі! – Погоджується професор, махнувши на адептів рукою. – Зустрінемось завтра о шостій, Айлін.