Частина третя. Академія магії та магічних істот.
Перехрестя усіх королівських доріг.
Умовний центр П'ятиземелля.
Осінь цього року була занадто неспокійною, хоча і не дуже сильно відрізнялась від попередніх років. Прохолодне повітря змінювало осередки теплих хвиль, перетворюючись в сильні вітри-урагани. Своєю бурхливістю та непередбачуваністю погода показувала силу первозданної природи. Тумани останній тиждень згустилися настільки, що місцями неможливо було побачити нічого навколо себе. Сонце в ці місяці не жалувало своєю присутністю і дозволяло дощам наповнювати річки.
Минуло майже дві години з тієї миті як юна відьма прибула до Портового містечка, і вже стояла навпроти високої огорожі та озиралася довкола себе. Вона ніби відчувала як сотні незадоволених очей спостерігають за нею. Та була впевнена в тому, що споруда була цілком живою і дивилася на неї з тією ж зацікавленістю як і вона дивиться на жахливий заклад, що за легендами був зведений на стародавньому кладовищі.
Чорні хмари згустилися над тринадцятьма вежами, що зариваються своїми верхівками в самісіньке небо. На довгастих вікнах висіли ґрати, що нагадували вікна в’язниці, і жодне з них не пропускає світла назовні. Але це всього лише омана пороблена магією. Навколо академічного закладу не було нічого живого, ні кущика, ні дерева, лишень каміння різного розміру, що нібито охоронцями стояло на своїх місцях, оберігаючи тишу і спокій пустельної території академії, що здавалась величезною.
Навіть крізь ґрати дівчина відчувала холодне та задушливо — смертельне повітря старовинного кладовища. Вежі й колони академії тягнулися до неба, підкреслюючи вертикаль всіма елементами свого похмурого декору. Із-за негоди та туману не вдавалось роздивитися статури кам'янихстворінь, що гордо спостерігають за усім навколо, але вони явно мали якусь магічну силу (бо всім відомо, якщо на замку чи фортеці є статуя істоти, чи тварини – вона неодмінно може ожити коли на те буде потреба).
– Кого шукаємо, незнайомка? – за її спиною пролунав знайомий голос.
Дівчина, що була несамовито схвильованою, посміхнулась і обернувшись на голос, підбігла до рідної людини. Хоч вони й не бачилися жодного разу за останні півтора року, а Владлен не змінився! Все той же худорлявий молодик з величезними карими очима і безліччю дрібних родимок на обличчі. Кучеряве волосся солом'яного кольору не доглянуто зібране у хвіст на потилиці. Чи то мантія, чито мішковина була усипана брудними плямами. А синюшні кола та мішки під очима говорили про безліч недоспаних ночей проведених над підручниками.
– Шукаю одного чудернацького нечупару, що зовсім забув про сестру! - Занурившись в обійми брата, вона видихнула з полегшенням, бо була не сама і нарешті дісталася до пункту призначення. Сльози зневіри перемішаної з радістю зірвалися з вій і омили дівочі щоки. – Я так тужила за тобою!
– Не вірю, Хель! Абсолютно непереконливо! – дратує молодик свою маленьку сестричку і проводить по її волоссю шорсткою долонею. Навіть за кілька років його вередлива і така самовпевнена сестра не змінилася, навіть в іншій незвичній для очей подобі. Вона все така ж емоційна і така рідна! Зв’язок між ними завжди був незрозумілим та бентежним, але вони з Хель відчували один одного як ніхто інший. Вони були спорідненими хоча і протилежними душами. – І чому я не здивований бачити тебе рудою?
— Тому, що! – вона підняла голову та зазирнула в добрі очі брата, що посміхався їй з розумінням і все ще тримав у своїх обіймах.
– То що ж такого сталося вдома, що ти зважилася на втечу? Я не зміг до кінця розібрати всі ті каракулі, що ти надіслала мені. – пожартувавши, Владлен стиснув плечі сестри.
Притискаючись гарячою щокою до братових грудей, Хель прислухалась до заспокійливого стукоту його серця і мовчки, насолоджувалась моментом. Вона була занадто втомленою, щоб огризатися на брата, і знала що він робив це не навмисно, а для того, щоб підтримати її та підбадьорити.
– То що, розкажеш у своє виправдання, що там сталося? – нагадує Владлен, почекавши кілька секунд. – Дощ почнеться зовсім скоро, тому у мене не має часу на таке довжелезне простоювання. Розказуй усе допоки ми йдемо до академії.
– Татусь мене заміж віддає. – прошепотіла Хель, не відриваючись від грудей брата.
– І?!
– За лорда Атірне.
– За самого лорда Атірне?! – із награним здивуванням, Владлен ледь чутно засміявся.
– Угу!
– А лорд тебе бачив?
– Ні!
– А ти його бачила?
– Ні!
– Значить, батько серйозно налаштований на твоє заміжжя. – міркує Владлен і тримаючи сестру за плечі, веде вздовж високої огорожі, трохи далі від центральних воріт. – Ну і справи! Вся Академія на вухах стоїть. Новина про те, що кохана донька чорного Аббадону зникла, з самого вчорашнього вечора у всіх на вустах.
– І що тепер? Мені не вчитися тут?
– Шансів у тебе і без того не було, але спробувати варто. – подає надію Владлен, сподіваючись, що його план спрацює. – я попросив одного з професорів допомогти нам, і можливо це єдиний шанс для тебе.
– Я занадто маленька для цієї Академії?
– Так, сестричка, ти занадто надто для цього закладу!
– Але ж ти знаєш, що мені більше нікуди йти. – Хель давить на жалість і притискається до брата сильніше. – Я не повернусь додому! – Запевняє вона. – Піду світом, але додому ні ногою!
– Я так і зрозумів. – погоджується Владлен. – Але вступити до академії буде нелегко. Ми йтимемо проти всіх чинних правил академії. – І не чекаючи питання, продовжує, – Професор, якого я попросив про допомогу має особливе чуття, він може не повірити у нашу історію.
– А яка у нас історія?
– Ти, мабуть, – задумливо каже Владлен, складаючи докупи усі варіанти які він вигадав, – моя кузина з Південних земель! Судячи з твого зовнішнього вигляду. Тому не забувай про це ні на мить.