Глава 67 (23)

Мені дуже хотілося скоріше приступити до завдання. Адже це був перший день, вірніше ніч, коли я мала зіткнутися з темною магією та спробувати протистояти їй.

Я піднялася на четвертий поверх з професором центральними сходами і пішла вздовж правого коридору, освітлюючи шлях ліхтарем.

- А тут ще не провели електрику? - я дістала телефон та увімкнула на ньому ліхтарик. – Не дуже зручно ходити такою величезною порожньою будівлею, освітлюючи собі шлях лише ліхтарями.

- Тут дуже багато темної магії, тому включати електрику не бажано, - відповів чоловік. - Може десь закоротити від надлишку енергії.

- Ви були заморожені з факультетом, а не прокляті, чому тут зібралася темна магія? - здивувалася я.

– Тому що ніхто її тут не контролював, – відповів Алекс. - Ось вона й накопичувалася без контролю. Як я тобі сказав, магія просто так не розчиняється. Ось вона й знаходила тут місце, де її ніхто не чіпав.

- А чи можна її якось повністю прибрати? - я йшла за професором та відчувала дивний холод, який пронизував мене зсередини.

- Віднести ємність, у якій збереться достатня її кількість, до темного межисвіту, - відповів він. – Увійти туди може лише володар. Тому, це робота тільки для Джейкоба, якого ув'язнили в його ж будинку. Ось чому я проти такого. Не знаю, що там точно сталося, але нічого доброго з цього не вийде.

- А чому ми маємо чекати суботи? Хіба, навчальний процес важливіший за життя двох студентів?

- Зараз повний місяць. Не варто туди потикатися зараз. Навіть, наше заняття дуже небезпечне. Але відтягувати його не можна. Тому зосередься та займися пошуком зосередження темної магії.

Я сумнівалася, що це достатня нагода, але вирішила не сперечатися. Вірніше, довелося перейти на інше заняття. Мою руку пронизало різким холодом, тому я обернулася в його бік. Скільки б я не світила телефоном на всі боки, я нічого не побачила.

Професор Фрост цього моменту мовчки спостерігав за мною. На відміну від брата, він не поспішав коментувати кожен крок учнів. Напевно, сподіваючись, що вони швидше навчаться на своїх помилках.

Я мимоволі зіщулилася, уявляючи, що може статися, якщо я припущуся помилки та потраплю під дію невідомої мені магії. Я обернулася на блондина і запитливо кивнула.

- Чи відчуваєш її? - задоволено спитав він. – Ось стоїть чаша, куди я прив'язував із третього поверху магію, наповни її енергією з цього кута. Скористайся заклинанням, якому я вчив тебе.

Я хотіла обуритися. Не вчив мене він йому. Лише, раз сказав формулу і на цьому вважав урок закінченим. Але, здавалося мені, що він не погодиться з моєю думкою. І я постаралася згадати заклинання. Здавалося, все, що я запам'ятала, що вона складалася з двох слів. Але потім слова згадалися.

- Магнеліс телебріс! - промовила я, виставивши долоні вперед.

З'явилося ледь помітне блакитне свічення.

- Ще раз, - скомандував Алекс.

Я повторила заклинання. І перед нами з'явився ледь помітний серпанок, що завис над підлогою.

Із цікавістю я почала розглядати його. Чимось він нагадував північне сяйво, яке мені доводилося бачити лише з екранів телевізора. По центру він був яскравішим, майже білим. А краї були зеленими.

Ця дивна хмаринка ледве помітно ворушилася. І можна лише дивуватися, що вона може бути небезпечною.

- Мені така штука для вечірки знадобиться, - висловилася я, надивившись на потік магії. – Я, якраз, збиралася її влаштувати. Але моя сусідка своїм зникненням мені усі плани зіпсувала.

- Ця, лише, на вигляд безневинна хмарка, може довести людину до болісної повільної смерті, - холодно відповів Алекс. – Повтори заклинання та спробуй відчути долонями зв'язок із нею.

Професор Фрост встав позаду мене та взяв мої руки у свої, щоб керувати ними. Він відтягнув мене трохи назад та направив долоні до центру хмари.

- Роби, як я сказав, - прошепотів він мені на вухо.

Я кивнула та повторила заклинання, намагаючись, не зрозуміло як, відчути хмару. Я заплющила очі, уявила, яка вона на дотик. Навіть, повторила в голові заклинання. Але нічого не сталося.

- У мене не виходить, - засмутилася я. – Мабуть, не впоратися мені із цим завданням.

- Для того, щоб опанувати будь-яке заклинання, потрібен час і досвід, - Алекс відпустив мене. – Знати теорію – замало. Але ти не хвилюйся. Згодом у тебе все вийде. Тобі вдалося зробити його видимим. А це, вже, здобуток. І, поки я прив'язуватиму цю хмару до чаші, пройдися по поверху та спробуй відшукати всі осередки темної магії.

Я кивнула та пішла вперед темним коридором. Завдання мені не дуже сподобалося. Бродити серед темряви довгими коридорами, які не раз повертали то праворуч, то ліворуч, було не найкращою ідеєю. Згадалася моя лялька, що ожила. І йти стало ще страшніше.

Я підійшла до великого вікна, в яке світив круглий місяць, і визирнула назовні. Територія Айризарда, яка була залита місячним світлом, мала чарівний вигляд. Шкода, що з четвертого поверху не можна було розгледіти скелі за деревами.

І тоді мені спала на думку ідея, піднятися на самий верх та розглянути територію факультету з восьмого поверху. Здавалося, він був вищим за скелі.

Сподіваючись, що зі мною нічого не станеться, я тихо пішла сходами.

Було страшно, але я не зупинялася. Бажання все розглянути все навкруги було сильнішим за страх. І я ступала крок за кроком, прислухаючись до луни від кроків та до незвичної тиші.

Коли я виявилася нагорі, мені захотілося трохи відпочити, щоб відновити дихання. Я підійшла до панорамного вікна та сіла на підлогу перед чудовим краєвидом, що закінчувався морем. Тут було набагато холодніше, ніж на нижніх поверхах. Але зараз, коли моє тіло було перегріто через фізичне навантаження, я була рада, що можу швидко охолонути.

Я сиділа, дивилася в далечінь та намагалася ні про що не думати.

Я так захопилася цим, що не відразу помітила, що вже не одна тут. Зрозуміла я це лише тоді, коли щось ворухнулося праворуч. Я обернулася. І від побаченого вилаялася й відповзла убік. Біля мене сидів той самий незнайомець з бібліотеки.