Глава 6

Форма облягала нас так, що сховати нічого було неможливо. І якщо хлопці явно тішилися цим фактом, то ми з Астерою відчували себе наче під прицілом.

Я кинула погляд на неї. Вона мала ідеальне тіло для цієї чорної, повністю облягаючої форми — струнке, підтягнуте, без жодних надлишків. Кожен рух у ній був легкий і плавний, наче вона все життя готувалася до того, щоб виглядати зараз саме так. Я відчула, як поряд деякі хлопці кинули оцінюючі погляди в наш бік, і мене перекосило.

Наче ми тут на показ, а не на тренування.

Але варто було поглянути на Сета й Райдена, як я зрозуміла форма не тільки дівчатам личить. Хлопці виглядали так, ніби їх спеціально ліпили під цю форму: плечі, м’язи, погляди з натяком на зверхність. Навіть Марен, який трохи програвав їм у виразності, все одно не виглядав жалюгідно. Марен, це саме той русявий хлопець із хитрим прищуром. Я помітила, що коли поруч немає Райдена, то він стає звичайним. Без зверхності, навіть милим.

— Якщо вони ще трохи так витріщатимуться, мені доведеться виставити ціну за перегляд, — прошепотіла я до Астери, але не надто тихо.

— Ти сама задивилася, — відразу відповів Сет, і його тон був занадто дружній, щоб я могла закотити очі на повну силу. — Це взаємно, Елі.

Я тільки пирхнула, та в цей момент з’явився Равенксфорт.

Виділити його серед нас було легко. Не через вік чи строгість рухів, а через той холод, який він ніс. Здається осінь на дворі перетворилась на зиму. Чим ближче він підходив, тим важче ставало дихати. Я не знала, чи то уява, чи я справді відчувала його силу.

— Правило перше, — сказав він тихо, і від того «тихо» мене пройняло морозом. — Якщо хочете відкрити свій потенціал, ви слухаєте. І виконуєте. Без сумнівів. Одне питання в день. Одне. І якщо воно буде дурним — пошкодуєте, що відкрили рота.

Я кинула короткий погляд на Астеру. Вона завмерла, як статуя, тільки пальці на руках злегка ворухнулися. Райден і Сет навіть не кліпнули. Наче слухали смертний вирок і чекали, хто перший зламається.

— Тіньова магія, — його голос був рівний, майже лекційний, але за ним стояло щось темніше, щось, що змушувало мене стискати зуби. — Це не іграшка і не спадок. Її не дарують. Навіть якщо у вас є талант, це лише зачаток. Магію потрібно розвивати. Поступово. Якщо одразу занурити молоде тіло в тінь, то воно зламається.

Я не витримала й прошепотіла Астері:

— Та Ваглес якось не переймався… він одразу підкинув своїм силу.

Але Равенксфорт почув. Сірі очі професора ковзнули на мене, і мені захотілося стати меншою за власну тінь.

— О, в нас тут експерт, — його губи торкнулася тонка, небезпечна посмішка. — Хочете навчати замість мене?

Це була перша його посмішка і я зрозуміла, що вона гірша, ніж його холодне обличчя.

— Найкраще тренування магії починається з тіла, — він говорив далі так спокійно, наче й не збив мене з дихання. — Ви маєте довести, що витривалі. Є питання?

Ми мовчали.

Я хмикнула. Його методи надто сумнівні. І хоч мені було страшно та все ж я прошепотіла:

— То магія зі спортом пов’язана?

— Три кола навколо академії, — відрубав Равенксфорт, навіть не дивлячись у мій бік.

Я відчула, як на мене всі подивилися. Сет, Райден, Марен, навіть Астера. Їхні очі говорили: дякую, Елі, тепер ми всі бігаємо, поки ноги не відваляться.

Та це всього лише три кола, — знову зробила поспішні висновки.

— Хтось ще хоче сумніватися в моїй подачі? — спитав він тихо.

Ми мовчали.

І головне я мовчала.

Ми з Астерою бігли позаду. Хоч хлопці й намагалися наполягти, щоб саме вони були ззаду, мовляв, так «безпечніше», але ми з подругою лише фиркнули.

Перше коло було ще терпимим. Ноги слухалися, подих рівний, форма липла до тіла, але то було більше неприємно, ніж важко. Я навіть встигала обмінюватися з Астерою жартами про те, як Райденові плечі, мабуть, втомляться швидше, ніж наші ноги.

А потім почалося друге коло.

Хлопці відірвалися вперед. Астера бігла за декілька кроків від мене, а я ж пленталась позаду. 

Я відчула, не побачила, саме відчула, як у повітрі загусла тінь. Наче хтось накрив дорогу прозорою чорною пеленою. Першою у пастку потрапила Астера. Просто з-під землі вирвалися темні, мов живі, списи й перехрестили їй шлях. Вона зупинилася різко, ковзнула, але не впала, встигла відскочити вбік. Я бачила, як її тіло вигиналося гнучко й різко, немов вона танцювала з самою смертю.

— Справжній виродок, — просичала я крізь зуби.

Далі була моя черга. З боків раптом зчинилося шурхотіння, тіні зліпилися в щось подібне до щупалець. Вони хльостали повітря й кидалися на мене. Одне зачепило плече, обпікши холодом так, що я мало не втратила рівновагу. Я відскочила, але вони сунулися далі, переплітаючись, немов хотіли задушити.

Серце калатало, дихати ставало важче.

Ні. Не дамся.

Я стиснула руку в кулак, і з моєї тіні вирвалася стріла. Вона сяйнула темним світлом і прошила одне з щупалець. Воно розсипалося, наче попіл. Я рвучко махнула стрілою ще раз, відрізаючи собі шлях уперед, і кинулася бігти далі, навіть не озираючись.

— Гарно, Елі, — пролунав рівний голос Равенксфорта десь збоку, відчуття наче це тіні його говорили. Він навіть не підвищував тон, та від нього холод пробіг по моїй спині. — Але ти зробила це надто повільно.

Я ледь не спіткнулася від злості.

— Хочете, щоб я вам ще й у віршах це зробила? — буркнула я собі під ніс.

Звісно, він почув.

На третьому повороті дорога різко провалилася вниз, чорна безодня виросла просто переді мною. Я пригальмувала, але інерція потягла вперед. Серце вистрибнуло в горло. Я встигла вистрілити стрілою в самий край провалля і тіньова нитка, що виросла слідом за нею, смикнула мене назад. Я гепнулася на землю, ковзнула по землі й зупинилася за крок від прірви.

Вгору піднявся тихий, глухий сміх. Равенксфорт.

Його навіть не треба було бачити, бо його присутність накривала так, що тремтіли руки.